Міжнародні відносини, політичні та соціальні процеси, так само як і ініційовані імперським урядом програми з освоєння приєднаних степових регіонів створюють лише історичне тло для вивчення життєвих світів німецьких колоністів, що оселялися на українських землях починаючи з кінця XIX століття. В центрі дослідження, деякі з результатів якого представлено нижче, поставлено повсякденні проблеми іммігрантів, перед якими в початковий період після переселення в Російську імперію постала необхідність якомога швидшої адаптації до нового природнього оточення та місцевого населення, – зокрема, їхня повсякденна господарська діяльність, боротьба із стихійними лихами та епідеміями, внутрішнє життя окремих сімей та громад.
Важливою передумовою досягнення поставлених дослідницьких завдань стала відмова від погляду на історію іноземної колонізації крізь призму пізніших суспільних дискусій про її успіхи або невдачі та сучасних знань про її перебіг і результати. Поєднання макро- та мікроісторичної перспектив дозволило зобразити розвиток німецьких колоній не як свідому діяльність колоністів з господарського освоєння нових територій, а насамперед як сукупність історичного досвіду окремих людей, що діяли виходячи із власних релігійно-, культурно- та економічнообумовлених поглядів на навколишній світ.
Переваги такої зміни перспектив стають очевидними при вивченні взаємовідносин німецьких колоністів Півдня України з оточуючим їх населенням – державними та поміщицькими селянами, землевласниками, жителями міст, поденниками, які в пошуках роботи прибували до колоній, а також з єврейськими або балканськими колоністами, ногайцями, кримськими татарами чи членами релігійних сект. Незважаючи на суттєві відмінності в соціальному статусі окремих етнічних та конфесійних спільнот на імперській периферії, відносини між ними не можуть бути описані виключно як такі, що побудовані на підпорядкованості якоїсь із сторін. Це також стосується традиційного бачення взаємин колоністів та їх сусідів як відносин між «зразковим господарями» та «учнями». Такий підхід не тільки ігнорує різний зміст, що вкладався в поняття «зразковий господар» урядовцями та самими колоністами.
Обмеженість еврістичного потенціалу парадигми «культуртрегерства» стає особливо помітною при вивченні повсякденних відносин між переселенцями та їхніми новими сусідами. Тому в нашій розвідці вони розглядатаються радше як горизонтальні звʼязки між групами, представники яких мали також багато спільного. Дослідницьке кредо, вдало сформульоване Є.-М. Аух по відношенню до німців Закавказзя можна застосувати і до Півдня України: замість «прославляння німецьких досягнень і працелюбності в чужій, “некультивованій” країні “диких народів” … необхідно прагнути дослідити «розвиток багатонаціональних, міжрелігійних і міжкультурних контактів, зокрема наявність конфліктних зон та насамперед – точок дотику та можливостей для обміну»[1].
Неколоністи в колоніях
Після заснування колоній в кінці ХVIII та на початку ХІХ ст. їх населення тривалий час залишалося гомогенним. Лише у 1840-х рр. ця ситуація почала поступово змінюватися. З ініціативи колоністів в їх поселеннях регулярно влаштовувалися ярмарки і торги. В деяких колоніях неколоністи володіли торговими закладами або орендували їх. Крім торговців та крамарів з середини 1840-х рр. в деяких колоніях мешкали представники місцевої інтелігенції (лікарі, фармацевти, вчителі), а також чиновники та дворяни.
Лютерани, меноніти і католики охоче приймали одновірців у свої громади. Натомість частка православних серед колоністського населення, не беручи до уваги найманих робітників, залишилася на низькому рівні. У Молочанському колоністському окрузі, наприклад, представники цієї конфесійної групи в 1852 р. були зареєстровані переважно в Пришибі: там жили канцелярський служитель, а також 49 інших православних, чий рід занять у джерелах зазначений тільки частково. Загалом на 6005 колоністів Мелітопольського повіту припадало 65 неколоністів православного віросповідання, які постійно проживали в колоніях; це відповідало частці майже 1,1%. Разом із іноземцями, а також російськими підданими лютеранського віросповідання, що не мали статусу колоністів, частка «чужих» в цьому окрузі в середині ХІХ ст. становила лише 1,8%. При цьому найстрокатішим виявилося населення окружного центру Пришиб. Тут частка приїжджих становила 13%. А населення сусіднього Молочанського менонітського округу було ще більш однорідним: у 1852 р. в окружному центрі Гальбштадт постійно проживали тільки п’ятеро неменонітів, з них четверо були православними дворянами і чиновниками, а один – католик[2].
Ці статистичні дані, однак, лишали поза увагою найчисельнішу групу неколоністів – українських та російських селян, що як сільськогосподарські робітники нерідко впродовж тривалого часу лишалися в німецьких колоніях. Більшість з них приходили з навколишніх сіл, однак деякі прибували з віддалених губерній, зокрема з внутрішніх російських.
Дані про кількість сільськогосподарських робітників у колоніях, що містяться в різних джерелах, нерідко помітно відрізняються. Це, з одного боку, пояснюється великими коливаннями в попиті на робочу силу з року в рік, а з іншого, несистемністю обліку, який, зокрема, не відрізняв тимчасових і постійних працівників. Найдетальніша інформація збереглася по Молочанському менонітському округу. В 1842 р. там тільки чабанами працювали 350 чоловіків і 160 жінок.
Певне уявлення про кількість сільськогосподарських робочих у цьому окрузі дає інформація за 1843 р., згідно з якою там на постійній основі працювали 242 робітники з-поміж місцевих селян і 84 колоністи-неменоніти обох статей[3]. До них треба додати набагато чисельнішу групу поденників. Згідно з інформацією, що міститься у дослідницькій літературі, можна стверджувати, що загальна кількість сільськогосподарських робітників сягала близько 800 осіб, вони отримували 70 тисяч рублів платні на рік[4]. Кількість поденників-неколоністів із середини XIX ст. зростала також і в інших округах[5].
Д. Нойтатц цілком слушно зауважив, що зростання кількості українських селян у колоніях ніяк не впливало на закритість колоністських громад, адже стороннім особам не було дозволено купувати землю, вони не укладали шлюби з колоністами і взагалі з правового погляду лишалися «поза межами колоністських громад»[6]. Однак не слід випускати з поля зору те, що в результаті іноді довгострокової зайнятості формувалися сталі особисті та господарські відносини між українцями або ногайцями з одного боку та колоністами з іншого, хоча ці відносини і не порушували гомогенний етнічний і конфесійний склад колоністських громад. Такі відносини неодноразово висвітлювали в літературі. Показовим є приклад подружньої пари Карпа й Дарини Гнедишевих. Ці державні селяни з Великого Токмака 22 роки працювали в одному менонітському господарстві. Коли 1865 р. Дарину через підозру в належності до секти скопців заарештували, її менонітські роботодавці звернулися до губернатора з проханням про звільнення. Меноніти характеризували її позитивно і обіцяли взяти на поруки[7].
Відомості про характер та рівень взаємних впливів в економічній царині можна знайти також серед даних про продаж сільськогосподарської техніки, виробленої колоністами. Так, наприклад, в 1848 р. в Молочанському менонітському окрузі було вироблено та продано 19 видів продукції: 103 плуги, 64 борони, 519 возів різних типів, два вітряки, два млинні диски і т. ін.[8] В той час, як загальні продажі сільськогосподарської техніки в межах округу сягнули 44 656 рублів, на замовлення сторонніх покупців цього року було виготовлено приладь на загальну суму 8 124 рублів. Частка виробів, проданих стороннім покупцям, становила 13% від загального обсягу ремісничого виробництва. Ці сторонні споживачі складалися приблизно порівну з колоністів-неменонітів та місцевого населення без колоністського статусу. Серед товарів, які реалізували місцевим селянам (продано продукції загалом на 3338 рублів), першу позицію з великим відривом посідали німецькі вози. Їх продали 47 штук на суму 2969 рублів, що становить 89% від отриманої загальної виручки. Плугів було продано 13 штук за 266 рублів (відповідно 8%). Разом місцеві селяни в цьому році придбали шість видів обладнання, в тому числі один бугер, одинадцять борін і два картопляні плуги тощо.
Згодом ці контакти в ремісничій та промислових сферах поступово зазнавали змін: поряд із простим придбанням товарів виникали складніші форми співпраці. Певний внесок у це зробили підприємства, які меноніти засновували за межами своїх колоній, як, наприклад, цегельня Якоба Гуссена з колонії Ладекоп, яка в 1850-х рр. працювала у сусідньому Великому Токмаку. На підприємстві працювали 14 робітників, імовірно, неменонітів. Державні селяни з поселень, які межували з Молочанським менонітським округом, у той самий час поступово почали будувати мануфактури та майстерні на зразок менонітських. Товари, вироблені там, мали серед місцевого населення великий попит.
Після того, як молочанські ремісники відхилили урядовий план створення зразкової ферми в Бессарабії, було організоване переселення болгарських юнаків на Молочній – «для распространения между болгарами ремесел»[9]. За даними наглядача, 44 ремісники (21 німець і 23 меноніти – насамперед ковалі, теслі, столярі, а також майстри з побудови возів і годинників) зголосилися на прийом 53 колоністських хлопчиків на п’ять років учнівства. Майстри були зобов’язані забезпечувати учнів їжею та одягом, а також узяти на себе інші можливі видатки. Ремісники зі свого боку висунули тільки одну умову: учні мали володіти російською, що, своєю чергою, вказує на поширення російської мови серед менонітів і німецьких колоністів[10].
Перші 34 хлопчики з болгарських колоній Бессарабської та Херсонської губерній прибули на Молочну навесні 1858 р.[11] Гостра нестача дешевої робочої сили в молочанських колоніях привела до того, що в 1861 р. ще більше майстрів-ремісників зголосилося прийняти на навчання молодих болгарських колоністів; дехто при цьому був готовий навіть платити щороку 20–30 рублів сріблом[12]. Середній вік болгарських юнаків, що наприкінці 1862 р. перебували на навчанні в молочанських колоніях, становив 20 років[13].
Вже на початку 1840-х рр. в маєтку Йоганна Корніса жили і навчалися 12 хлопчиків і чотири дівчинки віком від 13 років. Половина з них прибули з православних населених пунктів, було також чотири ногайці, три татарина й один киргиз[14]. У першій половині 1840-х рр. Піклувальний Комітет відрядив до господарства Корніса ще п’ять хлопчиків із Лібентальського та Березанського та два хлопчики і дві дівчинки зі Шведського округів, аби вони могли навчитися передових методів ведення сільського господарства[15].
Серед записів, що збереглися в архівах, є нотатки про Петра Негреско, який почав навчатися в 1843 р. і в наступні п’ять років продемонстрував успіхи в навчанні. В 1848 р. в його атестаті було записано, що Петро вміє «сіяти зерно, орати та налагоджувати плуга, добре боронити, саджати картоплю і покривати її землею, акуратно працювати валками, відсіювати зерно на вітру, ремонтувати кінську збрую, добре ходити за худобою, відгодовувати велику рогату худобу», тощо – загалом 35 операцій і навичок[16]. Особливу увагу надавали технології вирощування картоплі. Міністр державного майна розпорядився ввести використання картопляних плугів, які використовували молочанські меноніти, в усіх волостях новоросійських і малоросійських губерній. Навесні для навчання роботі на цих плугах до молочанських колоній наказувалося відрядити по одному «расторопному и понятливому государственному крестьянину от каждой волости». Впродовж трьох років планували обладнати всі волості такими пристроями. Навіть якщо припустити, що цей план було виконано тільки частково, можна уявити, який поштовх для розвитку ремесла в колоніях він міг спричинити[17].
Починаючи з 1840-х рр. колонії переживали економічний підйом, і контакти колоністів із сусіднім населенням як усередині, так і за межами поселень ставали дедалі інтенсивнішими. Навчання молодих селян і колоністів ремесел і сільського господарства у двох найрозвинутіших округах на Молочній і в деяких колоніях біля Одеси сприяло тому, що німецькі колоністи, українці, ногайці і болгари вже у середині XIX ст. отримали уявлення один про одного. В цьому контексті колоністи діяли як вчителі. Водночас їх відношення із юнаками-підмайстрами будувалися на рівноправній договорній основі, а в архівних фондах збереглися відомості про те, як вміло дехто з цих юнаків захищав свої права, і, використовуючи, зокрема, свою приналежність до православної конфесії, отримував переваги навіть й в тих ситуаціях, коли їх провину начебто вже було доведено[18]. Слід також зазначити, що взаємні впливи не обмежувалися знаннями та навичками роботи, ішлося також про опанування мов і багато інших чинників, що визначали спосіб життя окремих груп населення.
Якщо статус підмайстрів регулювався спеціальною інструкцією Піклувального комітету, то становище найманих працівників не мало під собою жодної правової основи. Це мало наслідки, зокрема, тоді, коли цих робітників, наприклад, звинувачували у крадіжках худоби. Один із чиновників канцелярії генерал-губернатора так писав у своїй доповіді: «…конокрадство, составляющее весьма частое явление в этой местности, вообще преследуется колонистами с особенным ожесточением, что объясняется столько же ценностью, какую они приписывают рабочему скоту […], сколько и крайним недоверием колонистов к способности власти охранять их права собственности и определять справедливое возмездие нарушителям оных; многократные опыты в неуспешности преследования воров законным способом […] заставили колонистов более рассчитывать на самоуправство, как на средство искоренения конокрадства, и они с полным убеждением в своей правоте прибегают иногда к таким жестокостям, расправляясь с конокрадами, что действительно, одною молвою об их неумолимости, имущество их несколько охраняется от злонамеренных покушений…»[19].
У таких випадках не допомагало навіть те, що підозрюваний впродовж багатьох років працював у колоністів у наймах і не був помічений у будь-яких правопорушеннях. У 1863 р., наприклад, міщанина С.А.Фоміна, який упродовж восьми років працював у Березанських колоніях на будівництві, колоністи запідозрили у крадіжці коней. Фоміна заарештували, побили і з мовчазної згоди сільського шульца п’ять тижнів тримали в закритому приміщенні. Тільки в окремих випадках, наприклад, коли підозрюваних затримували далеко за межами колоній, їх передавали компетентним правоохоронним органам. Так, у 1863 р. колоністи з Раштата та з хутора Кенара (Кеннарта) знайшли в Миколаєві двох циган і передали затриманих поліції разом з речовими доказами[20].
Проти крадіжок худоби, які для селянського господарства могли мати вкрай руйнівні наслідки, поселенці завжди рішуче боролися і, не вагаючись, застосовували зброю. Адже всім було відомо, що сподіватися на ефективні контрзаходи з боку держави годі було чекати. У середині XIX ст. для багатьох очевидців була несподіваною завзятість, із якою колоністи захищали свою власність, і не лише в межах колоній. При цьому колоністи часто порушували межу закону. Загроза для майна або навіть життя з боку «чужих», ззовні, примушувала колоністів забути про внутрішні суперечності і об’єднатися. Німецькі поселення перетворювалися на свого роду фортеці, жителі яких виступали як одне ціле і чинили з підозрілими незнайомцями на свій розсуд, аж до самосудів[21].
Втім, «чужі» з’являлися в колоніях не тільки як поденники або підмайстри, тому взаємовідносини не обмежувалися лише ролями учень–учитель або роботодавець–працівник. У католицькій колонії Кляйнлібенталь поблизу Одеси з 1854 р. існувала водна оздоровниця, яку за домовленістю із колоністською громадою заснував та очолював доктор Костянтин Валіцький. Оздоровниця була доволі популярною, про її існування в 1868 р. можна було довідатися із «Списка населенных мест Херсонской губернии»[22]. Після смерті Валіцького в 1861 р. контракт на утримання оздоровниці, який передбачав будівництво нових приміщень, було продовжено з його вдовою Марією ще на 18 років. Планувалося розширення лікарні шляхом будівництва додаткових дерев’яних ванн[23].
Лікувальні установи виникали також і в інших колоніях, причому на Молочній пацієнтів приваблювала не цілюща вода лиманів, а місцеві «цілителі» та знахарі. Лікарські таланти деяких із таких знахарів, що належали до колоністського стану, були відомі далеко за межами їхніх округів. Син відомого цілителя Вібе з колонії Ліхтенфельд після 1871 р. приймав до 150 людей щодня, багато серед них були не колоністи[24].
Колоністи за межами колоній
Головним заняттям колоністів мало стати сільське господарство. Розміщення ремісників у землеробських колоніях тільки тоді вважалося доцільним, якщо їхня робота була корисною для жителів села. Частину новоприбулих ремісників одразу доправили в міста. Втім, успішний розвиток найбільшої німецької ремісничої колонії, що на початку XIX ст. постала в Одесі, навряд чи можна вважати типовим для інших міст регіону. Так, невдачею закінчилася спроба створити схожу колонію в Сімферополі. Після того, як припинилися виплати кормових грошей, її мешканці поступово розсіялися. Таким самим невдалим виявилося розселення німецьких ткачів в містах та містечках Полтавської губернії.
Той факт, що саме в Одесі і Катеринославі успішно існували німецькі ремісники, можна пояснити наявністю в цих містах Контор опікунства. Захист, який надавали опікунські установи в перші роки після переселення (до 1816 р.), виявився конче потрібним для менонітів Катеринослава. Міське населення, яке, на відміну від Одеси, було етнічно значно більш гомогенним і вирізнялося вищою часткою військовослужбовців, нерідко зустрічало новоприбулих з відкритою ворожістю. Наприклад, після чергової спроби підпалу млина Якоба Тевза 1807 р. на прохання власника поліція надавала йому охорону[25].
Важливим джерелом для поповнення населення Одеської ремісничої колонії були мешканці сусідніх колоній, серед яких насамперед треба згадати безземельних або сиріт, які прибували до міста з метою здобуття спеціальності. Спочатку колоністи приїздили на заробітки тимчасово; пізніше, після того, як колоністська громада погоджувалася на їх переселення, а реміснича колонія – на їхній прийом, їх приймали до міської колонії. Лише 1817 р. дванадцять поселенців із Березанського округу отримали річні паспорти на проживання в Одесі. Понад половина з них мали намір займатися торгівлею або промислами, решта їхала просто на заробітки, оскільки часто була нездатна для занять сільським господарством[26].
Із 455 майстрів, що 1825 р. належали до німецьких цехів в Одесі, 280 – або близько 60% – мали колоністський статус. Серед них спочатку переважали ті, хто одразу після переселення осів у місті, але з плином часу зростала й частка тих, хто переселявся до міста з колоній. 1869 р. в Одесі налічувалося десять німецьких цехів. У руках німецьких майстрів було виготовлення екіпажів, ювелірних виробів і годинників, а також кондитерське виробництво. Вони приймали за учнів не тільки молодь із німецьких колоній, а й місцевих мешканців. Іншим показником швидкого розвитку зв’язків між приміськими колоніями та міським населенням був так званий Німецький ринок в Одесі, де колоністи продавали свої товари без посередників.
На 1842 р. колоністи володіли 16 будинками загальною вартістю 180 тисяч рублів асигнаціями[27]. Наприкінці 1840-х рр. в Одесі вже налічувалося 1250 колоністів чоловічої та 655 жіночої статі[28].
«Вихід» із рідних колоній почав зростати в 1830-х рр. через низку неврожаїв, а також появу прошарку безземельних поселенців. Міські центри у прибережній зоні, що стрімко зростали, були особливо привабливими для навколишнього населення, зокрема для колоністів. Деякі іноземні поселенці у Приазов’ї скористалися десятирічним звільненням від податків, наданим урядом для тих, хто оселятиметься в щойно заснованому Бердянську. Чисельність колоністів у цьому місті, більшість яких становили меноніти з Молочної, постійно зростала. Між 1845 і 1850 рр. у Бердянську постійно мешкали щонайменше 14 менонітських сімей. Свої земельні ділянки в межах міста вони використовували як городи або для виробництва шовку[29]. Найважливішою сферою діяльності менонітів, певна річ, була торгівля зерном. 1852 р. у Бердянську вже налічувалося 250 менонітів; таким чином, у цьому місті проживала найбільша менонітська громада поза межами обох великих сільськогосподарських колоній – Хортицької та Молочанської[30].
У Сімферополі за даними станом на квітень–травень 1852 р. мешкали 104 німецькі колоністи, які працювали переважно візниками, займалися сільським господарством, а також торгівлею та іншими промислами, вирощували овочі на продаж. Здебільшого це були особи, які стали жителями міста впродовж десяти попередніх років, тож вони не мали нічого спільного з тими переселенцями, яких доправили до міста на початку XIX ст.
Як видно з таблиці, кількість поселенців, які у середині XIX ст. були зареєстровані в сільськогосподарських колоніях, але насправді мешкали за їхніми межами, була доволі великою. У Лібентальському окрузі їхня частка становила чверть від загальної кількості власників колоністських господарств. У всіх колоніях, крім Йозефсталя, Рибальського та Старого Данцига, більшість із них переселялася до міст у супроводі своїх родин. Якщо проаналізувати склад цих колоністів щодо часу, який вони провели за межами колоній, помітна цікава тенденція. У колоністських округах поблизу Одеси більшість колоністів залишалися понад десять років поза межами своїх колоній, а їхня частка серед виселенців із Кучурганського округу сягала 75% і була найвищою серед всіх колоністів, що постійно мешкали за межами колоній. У Глюкстальському і Лібентальському округах цей показник становив відповідно близько 58% та 45%, для колоністів Криму він також лишався на доволі високому рівні (41%).
У менонітських округах процес масового виходу поселенців почався набагато пізніше. До початку 1840-х рр. в цих округах набагато менше людей залишали свої колонії, наприклад, тільки 26% у Хортицькому і тільки 6% в Молочанському менонітському округах. Більшість менонітів почали виїжджати в другій половині 1840-х або на початку 1850-х рр.: 56% хортицьких та 74% молочанських менонітів, що мешкали за межами своїх колоній, полишили їх саме в цей час. На 1852 р. із 166 хазяїв Молочанського колоністського округу, що оселилися за його межами, чверть перебувала вже десять або більше років за межами колоній. Це кардинально відрізняє їх від сусідів-менонітів.
У переважній більшості випадків колоністи за межами колоній оселялися в містах, причому ця тенденція найбільш виразно простежується у Криму: більше ніж 80% із 115 колоністів, що покинули колонії, були ремісниками, торговцями або займалися промислами в містах півострова. Для колоністів Херсонської губернії найвабливішою, звичайно, була Одеса. Серед вихідців із колоній Глюкстальського округу частка тих, хто оселився в Одесі, становила 54%, серед вихідців із Лібентальського та Кучурганського округів – відповідно 61% і 65%.
Для менонітів головним центром за межами їхніх сіл залишався Бердянськ, де було зареєстровано понад третину із загалом 74 голів сімей, що мешкали за межами колоній. Решту молочанських менонітів можна було знайти або в інших менонітських колоніях, або в довколишніх селах державних селян. З-посеред тих хортицьких менонітів, які виїхали, мало хто оселився в містах – тільки один із десяти. Натомість порівняно багато менонітів отримали земельні ділянки в єврейських колоніях: майже п’ята частина від загально кількості 182 сім’ї за межами колоній 1852 р. відгукнулися на запрошення уряду стали зразковими господарями в єврейських колоніях. Решта працювала в інших менонітських колоніях або на хуторах (14%) чи орендували землю (15%). Третина з числа тих колоністів, що покинули лютеранські і католицькі села на Молочній, рівномірно розподілилися між Харковом, Бердянськом і містами Катеринославської губернії; до 20% з них жили і працювали в менонітських колоніях та хуторах, 9% спромоглися взяти в оренду або купити землю.
На відміну від цього, понад половина (65%) із небагатьох колоністів, що покинули колонії Йозефсталь та Рибальське, вимушені були заробляти на життя як домашня прислуга або поденники в інших колоніях, переважно в обидвох округах на Молочній та в Маріупольському окрузі. Тільки 16% з них влаштувалися в міських поселеннях Катеринославської та Полтавської губерній. Більшість із них виїхали без сімей, що є показником бідності, нестабільного доходу і вказує на порівняно молодий вік мігрантів. Десять із дванадцяти данцизьких колоністів, виїжджаючи з колонії, зберігали своє колоністське господарство. Це також пояснює, чому майже половина з них залишили в колонії свої сімʼї. Лише невелика частина з них осіла як ремісники в Миколаєві, а решта займалася сільським господарством у сусідніх українських селах, де вони очевидно орендували додаткові земельні ділянки.
Сфери діяльності колоністів за межами колоній мали характерні особливості залежно від їхнього походження. Мігранти з колоній біля Одеси і з колоній у Криму, а також ті, хто виїхав з Йозефсталя, Рибальського та Альт-Данцига, були переважно ремісниками, для яких не вистачило роботи в колоніях. Друга за величиною група переселенців із приодеських колоній були поденники, які знаходили працю не тільки в містах, а й у сусідніх колоніях. Небагато вибулих колоністів жили лише за рахунок торгівлі: 1,5% поселенців із Лібентальського округі, 2% молочанських колоністів і 4% – кримських.
Порівняння цих даних із кількісними характеристиками щодо менонітів, які покинули свої колонії, дає підстави для двох тверджень. По-перше, порівняно небагато ремісників-менонітів покидали свої поселення. Це, ймовірно, пояснюється тим, що більшість з них мали достатньо замовлень у колоніях, як-от у ремісничій колонії Ней-Гальбштадт. По-друге, серед менонітів поза колоніями привертає увагу велика частка мельників: серед тих, хто покинув хортицькі колонії, – 17%, а серед тих, хто покинув молочанські, – навіть 36%. З огляду на такий високий відсоток менонітів-мельників за межами колоній є підстави для припущення, що серед довколишнього населення могло побутувати стереотипне уявлення про колоністів – насамперед менонітів – як власників млинів. У цьому контексті могли також поширюватися упередженість і традиційні стереотипи: в німецьких землях, наприклад, мельників зазвичай звинувачували в схильності до шахрайства, а також у нечесному придбанні їхньої власності. Такі уявлення могли принаймні частково визначати образ менонітів і німецьких колоністів серед місцевого населення[31]. Не виключено, що ворожість, з якою населення Катеринослава ставилося до власника млина Якоба Тевза, можна пояснити саме такими ідеями та уявленнями.
Загалом з огляду на типи зайнятості та майновий стан переселенців із колоній можна поділити на дві великі групи. До першої група належали колоністи, яким за межами колоній вдалося придбати будинок і відкрити власну майстерню. Маємо неповні дані, але можна стверджувати про половину тих, хто покинув глюкстальські, та про близько 17% тих, хто виселився із лібентальських колоній. Серед хортицьких менонітів та кримських колоністів майже три чверті виселенців працювали у власних майстернях, млинах та магазинах. До іншої групи слід віднести тих, хто вимушений був покинути колонії у пошуках роботи, працюючи поденно. З-поміж менонітів до цієї категорії майже ніхто не потрапив, позаяк їхній вихід із колонії майже завжди базувався на значній економічній базі і був наслідком успішного господарювання. З цієї причини у навколишнього населення створювався образ успішного менонітського господаря, натомість уявлення про лютеран і католиків не були такими однозначними.
Поглиблене вивчення міграцій на рівні окремих колоній (Олександергільф та Кляйнлібенталь) продемонструвало, що в початковий період колонізації кількість і місце знаходження відсутніх поселенців не завжди були відомі. Так, у 1825 р. 51 із 641 колоніста Кляйнлібенталя (тобто 8%) проживали поза межами колонії. Здебільшого це були люди, які після переселення до Росії не бажали займатися сільським господарством, або ті, хто ухилявся від сплати боргів і податків. За винятком трьох сімей, чиє місцезнаходження залишалося невідомим, всі вони жили в Одесі, в тому числі деякі сироти, що почали навчання при ремісниках. Колоніст Блазіус Швіхерт мешкав із сім’єю в маєтку графа Потоцького[32]. Дехто з цих колоністів, яких за бродяжництво було притягнуто до суду, оселилися поблизу в маєтку Сухий Лиман. Андреас Бусгард, Георг Майєр, Бернгард Чан, Антон Гуппі та деякі інші колоністи з невідомих причин не хотіли залишатися в Кляйнлібенталі та вже з 1821 р. мешкали в одному із сусідніх маєтків. Там вони заробляли на життя сільським господарством і часто зазнавали переслідувань за незаконну відсутність в колонії, як, наприклад, Андреас Бусгард, який саме в цей час намагався уникнути судового переслідування[33].
У 1851 р. 85 колоністів Кляйнлібенталя перебували без дозволу за межами своєї колонії. 13 із цих «відсутніх» колоністів з середини 1840-х рр. осіли на ділянці землі в Ананьївському повіті, що належала «dem Fürsten Arteli» (можливо, князю Ерделі) і займалися сільським господарством. Решта жили зі своїми сім’ями в Одесі та інших містах регіону, дехто – в інших колоніях[34]. При цьому загальна кількість колоністів, що постійно жили за межами колонії, безсумнівно, була більшою. А той факт, що 26 із «відсутніх» колоністів перейшли у православ’я, свідчить про незнаний досі ступінь їхньої асиміляції. Голови цих сімей, як правило, не змінювали конфесійну приналежність, були безземельними і працювали ремісниками в містах або поденниками в колоніях. До «відсутніх» колоністів належав, наприклад, писар Пауль Окс, дружина і четверо дітей якого перешли у православ’я, а також деякі ремісники, котрі володіли нерухомим майном за межами колонії, наприклад, сім’ї Симона Барона та Адама Гейнріха[35].
Досить велика частка «відсутніх» колоністів, з одного боку, а також перехід деяких із них у православ’я, з іншого, свідчить про те, що деякі колоністи (принаймні католики) ще до Великих реформ тільки через свій привілейований колоністський статус зберігали зв’язок із німецькими колоніями. Очевидно, що вони не тільки бачили своє майбутнє поза переважно сільськогосподарськими колоніями, а й демонстрували високу готовність інтегруватися в локальне суспільство[36].
Зареєстровані в колонії, 62 родини мали повні господарства, 49 сімей були так звані «Kleinhäusler» (ця категорія не мала зовсім або мала дуже маленькі земельні ділянки) [37]. Частка тих, хто покинув колонію, сягала в Олександергільфі 29%, тобто, була трохи вищою, ніж у середньому по Лібентальському округу (порівняйте з даними, поданими в таблиці). Тільки половина жителів Олександергільфа, які вибули у пошуках роботи, займалися ремеслом або промислами. Два колоністи утримували шинки в Одесі, ще троє були власниками млинів у довколишніх німецьких колоніях. Декілька працювали ремісниками в Одесі й навколишніх колоніях. Андреас Шмідт, наприклад, покинув колонію незабаром після її заснування і займався в Криму розведенням овець на ділянці 1 тис. десятин, яку придбав у землевласника Вассаля. Про нього в колонії було так само мало відомо, як і про Йоганна Шварца, який з 1824 р. працював садівником в Овідіополі[38]. За підсумками 1868 р. вже 88 сімей (527 осіб) олександергільфських колоністів постійно проживали за межами колонії.
Отже, на прикладі двох окремих колоній можна виділити два етапи у процесі міграцій колоністського населення. На першому етапі ремісники переїжджали в пошуках заробітків до інших місць, переважно – у міста новоросійських губерній. Поштовхом для цього на початку 1830-х рр. стали голод та продовольчі труднощі, а також перші ознаки дефіциту землі в колоніях. Другий етап характеризувався переселенням колоністів на орендовані землі, які пізніше вони в багатьох випадках викупали. Для відносин із місцевим населенням цей етап міграцій мав значно менше значення, оскільки населення більшості дочірніх і материнських колоній було етнічно однороднішим.
____________________
Цей текст є скороченим і адаптованим фрагментом розділу 4 монографії Дмитра Мєшкова “Життєвий світ причорноморських німців (1781-1871)” (Kиїв: Кліо, 2017). Публікується з дозволу Автора. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. © Дмитро Мєшков.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.