Моїй донечці вже сімнадцять, а я вдруге вийшла заміж і привела на світ синочка. Я вже не та плаксива молода мамочка, яка розгубленими очима дивилася на світ, тримаючи на руках не здорову дитину. Я впоралася зі всіма викликами, дякуючи своїй вірі і наполегливій праці. Я не здалася, хоча могла, бо всі навкруги казали: “Орисю, життя тобі з такою дитиною не буде”.
Коли на світ з’явилася Улянка, ми з чоловіком були дуже щасливі. Три роки ми чекали на це чудо. Коли донечка з’явилася на світ, за вікном була сильна гроза. Я ніколи не забуду той день, а точніше – ніч.
Жили ми з Любомиром у мене в селі. Я єдина донька, великий будинок, який вибудували самі батьки. Тільки живи та насолоджуйся. Та все змінилося коли Улянці виповнилося два. Ми почали помічати, що поведінка її на свій вік була дивною.
Обстеження за обстеженням, призначення, масажики, що ми тільки не робили, але незважаючи ні на що, я вірила, що з моєю дитиною все буде добре.
Ще Улянці і три не виповнилося, як її батько нас покинув. Він був не готовий до таких випробувань.
Батьки мене підтримували, як могли. Я їздила з Улянкою через день на якісь процедури чи відвідували професорів.
Вона була дуже активною дитиною. Автівки в мене тоді не була. Я їздила маршруткою. Односельчани дивилися на мене скоса, бо їм мішав шум дитини. Одні мовчали, але старалися сідати якомога дальше, інші ж прямо в очі говорили, віддати десь Улянку і продовжити жити своїм життям.
Власне такою жінкою і була тітка Стефа, що жила біля самої церкви, і на службі стояла мало не біля самого священика.
– Нічого з твоєї Уляни не вийде доброго! Невже ти того не бачиш? Є різні місця, куди її можна влаштувати, я можу допомогти, в мене є знайомі.
– Дякую, тьоть Стеф, але я обійдусь без ваших порад.
Одного разу навіть була така ситуація, що я чекала з Улянкою на маршрутку, з нами була і тьотя Стефа, як їде автівка з сусіднього села. Зупинилася біля нас і водій каже, є одне місце. Я ж Улянку б посадила на коліна, але Стефа відіпхала мене від машини, сказавши, що нам зручніше буде в маршрутці.
За цей час, поки я жила в селі, я виплакала ріки сліз. Але тепер я приїжджаю в село до батьків з гордо піднятою головою.
Мої старання допомогти Улянці, принесли свої плоди. Так, вона в нас особлива дитина, але навчалася в школі, в Улянки є подруги, які приймають її такою, яка вона є. Ми щасливо живемо вже багато років в місті. Я вийшла заміж за чудового чоловіка, якому подарувала синочка.
Коли згадую, через що я перейшла, мороз йде по шкірі, та я не здалася, я вірила, що зможу допомогти своїй дитині.
А на Вербну неділю я приїхала з сім’єю до мами і дізналася, що у тітки Стефи народилася онучка. Маму з лікарні виписали, а ось маля ні. Дитинка кволенька і всім селом збирають гроші. Я зустріла тітку Стефу в сільському магазині.
Ми з Улянкою і синочком обирали прикраси для пасочок. Я витягла з гаманця гроші і вклала тітці Стефі в руку. Вона розплакалася, опустивши голову.
Я ні на кого не тримаю образу. Бог все розсудить.
Просто хочу своєю історію донести, що кожна дитинка на цьому світі для чогось призначена, як і моя Улянка…
Люди, залишайтеся просто людьми, я нічого не прошу унікального і неможливого…
Автор – КАРАМЕЛЬКА