Мій чоловік і донька засмучені, що я не хочу на пенсію. Вони очікували, що я буду їхньою прибиральницею і куховаркою на повний робочий день
олову.
Начальник уважно подивився на мене.
– Вас щось турбує?, – запитав він.
– Що має мене турбувати? Почуваюся чудово, у мене багато енергії. Я поки що не хочу на пенсію…, – засмутилася я.
– Радий це чути! – вставив він, не давши мені закінчити.
– Що?, – здивовано випалила я.
– Це чудова новина! Я сподівався, що ви залишитеся з нами ще на деякий час.
– Справді?
– Звичайно! Ви один з наших найцінніших і надійних співробітників. Сьогодні це рідкість.
– Знаєте, я намагаюся виконувати свою роботу якнайкраще, – сказала я, червоніючи від задоволення.
– Я це знаю. Тому знайти вам заміну буде непросто. Молоде покоління хоче високої зарплати, але не хоче докладати зайвих зусиль. У цьому ви особливі.
– Дякую за високу оцінку моєї роботи.
– Отже, ми розібралися, – усміхнувся він і закрив папку з моїми документами.
– Ну що, ви вирішили? Ви йдете чи залишаєшся?, – пошепки запитала секретарка, щойно я вийшла з кабінету шефа.
– Я залишаюся, звичайно, я залишаюся!, – радісно вигукнула я і обійняла її.
Я була така щаслива, що мій начальник оцінив мене і хотів, щоб я продовжувала працювати на нього.
Коли я прийшла додому, я була сповнена радості та позитивної енергії. Дмитро це одразу помітив. Останніми днями я ще була незадоволена, мене все дратувало і я була йому неприємна. Але тепер мені хотілося його відразу обійняти.
– Ну, подивимося, подивимося, мабуть, щось хороше з тобою сталося! – сказав він з широкою усмішкою.
– Так, у мене була дуже гарна розмова з моїм начальником, – усміхнулася я.
– Справді?
– Так. Я виявилася чудовим працівником. Майже незамінним.
– Ну, це погана новина для нього. Тому що хоче він цього чи ні, йому все одно доведеться знайти когось, хто замінить тебе. Ти скоро підеш на пенсію…
Я швидко пояснила непорозуміння і оголосила, що не збираюся йти на пенсію. Не бачу причини.
– Що?
– Я сказала начальнику, що планую працювати ще кілька років. Він прийняв це з великим ентузіазмом.
– Це, мабуть, жарт. Ми говорили про це два тижні тому. Я думав, ми домовилися, що ти збираєшся на пенсію.
– Так. Ви все вирішили. Але в мене інші плани.
– Що ти маєш на увазі, – ви?
– Ти, Анна і наш зять. Ви припускали, що я звільнюся з роботи. Ваша ідея полягала в тому, що я буду доглядати за домом і няньчити онуків.
– Це проблема?
– Не зовсім. Але я не готова грати роль супербабусі та штатної прибиральниці лише тому, що це підходить вам.
– Ми думали, що ти будеш щаслива…
– Ну, ти помиляєшся, – твердо сказала я.
– Ти сказала Анні?, – чоловік здивовано подивився на мене.
– У мене ще не було можливості. Я їй скажу, коли ми побачимось.
– Ні, ти повинна сказати їй зараз. Наскільки мені відомо, Анна вже сказала няні шукати іншу роботу. Через твоє дивне рішення зараз у неї будуть неприємності.
– Через мене?
Я була спантеличена, коли почула це.
– Так, частково. Вона не очікувала, що ти зробиш такий необдуманий вчинок.
З мене досить.
– Якщо хочеш, подзвони їй сам. Я не маю наміру вибачатися. Я нічого поганого не зробила, – сказала я і пішла в спальню переодягатися в більш зручний одяг.
Дмитро відразу подзвонив нашій дочці. Хоча я не чула усієї розмови, він, здається, переконаний, що я не сповна розуму. Вся моя родина зараз злиться на мене. Мій чоловік, дочка і зять. Спочатку вони намагалися переманити мене на свій бік, вмовити передумати, але коли зрозуміли, що я цього не зроблю, змінили тактику.
Вони змовляються, дивляться на мене з докором і намагаються викликати у мене почуття провини – і це триває вже кілька місяців. Але нічого з цього не працює! Я також заслуговую на трохи радості та задоволення. І саме це дає мені моя робота. Я сподіваюся, що моя родина з часом зрозуміє мене…