Автор: Христина Старецька
Джерело: Локальна історія
15 лютого 1951 року керівництво Радянського Союзу і Польщі підписало угоду про обмін територіями. Кожна держава віддала іншій 480 кв. км. До жовтня цього ж року місцеві мешканці мали залишити рідні землі.
Польща отримувала ділянку у тодішній Дрогобицькій області. Це весь Нижньо-Устріцький район – 27 сільських рад і райцентр. Також три сільради Стрілківського району – Бистрянська, Липецька і Міхновецька, і чотири сільради Хирівського району – Коростенківська, Ліскуватенська, Нановська і Стебницька. Загалом – 42 населені пункти.
Радянський Союз натомість отримав ділянку у Люблінському воєводстві, зокрема міста Кристинопіль, Белз і Угнів. Тут поселилася незначна кілкість українців, переважно залізничники, яких виселили з етнічної Західної Бойківщини. А більшість – понад 32 тисячі людей – примусово перевезли у Миколаївську, Одеську, Херсонську та Донецьку області.
Про причини переселення, як усе відбувалося та як ця трагедія вплинула на українців, LMN розповідає етнограф-бойкознавець Наталя Кляшторна. Її родичів – і по маминій, і батькові лінії – також тоді переселили.
«Необхідність територіального бартеру пояснювали економічною доцільністю, – розказує Наталя Кляшторна. – Радянський Союз потребував надра кам’яного вугілля, а Східна Польща – нафти. Друга причина – залізничне сполучення. На той час частина залізничної гілки біля Рави-Руської проходила частково через польську територію. Це справді було незручно. Після обміну вся залізнична гілка потрапила в межі Радянського Союзу.
На фото: 480 кв. км, які відійшли від УРСР до ПНР та 480 кв. км, які відійшли від ПНР до Української РСР
Зараз довідуємося, що на рішення Сталіна впливала і геополітична ситуація в тодішній Європі. Як свідчать документи, з пропозицією про обмін до радянської сторони звернувся саме уряд Польщі. Варшаву ще раніше цікавила ця територія з огляду на бажання спорудити Солинську ГЕС. Але коли саме провести обмін, якими територіями обмінятися – це визначав, звісно, Кремль.
На фото: Центральна частина села Хревть над рікою Сян, в центрі – обриси церкви св. Параскеви, 1930-ті роки. На цьому місці тепер найбільше в Польщі штучне Солинське водосховище.
Примусове переселення 1951 року – одна з ланок у довгому ланцюгу терору, що його від 1939 року на західноукраїнських землях розпочав сталінський режим.
Уявіть 1951 рік. Вже 6 років, як закінчилася війна. Уже проведена, хоча й не завершена на 100%, колективізація. І от така несподівана новина для людей: збирайте речі і переїжджайте.
Переговори про переселення на рівні держав тривали давно, одразу по завершенні війни. Сторони примірялися, як це зробити з вигодою. Останнє слово було за Сталіним. Про підписану угоду спочатку повідомили дрогобицьким партійцям, бо обласний центр був у Дрогобичі, потім – районним верхівкам. А люди, яких це торкнулося безпосередньо, дізналися про це в останню чергу – вже коли поля були засіяні.
Навесні я опрацювала в архівах місцеву пресу, яка видавалася в районах, що зазнали переселення. Занурилася в паралельну реальність. Газети рапортували, що наші бойки – щасливчики, що їх чекає на сході заможне життя. Попри те представники влади, які за посадовими обов’язками переконували в перевагах переселення, самі зазвичай залишалися в Галичині.
Бойки, які працювали службовцями, продавцями, вчителями, змогли знайти собі роботу і оселитися в межах Львівської і Дрогобицької областей. Скажімо, мешканці містечка Нижні Устріки, серед яких було багато представників цих професій. Деякі нафтовики оселилися біля Турки, Долини, Биткова, де були нафтові свердловини. Залізничники в основному переїхали на Сокальщину, бо там потрібні були фахівці, які б обслуговували залізничну гілку.
Натомість колгоспники права вибору не мали. Мусили їхати в те місце, що було вказане в переселенському квитку. Там була написана назва колгоспу в південній області. Переселенці, з якими ми спілкувалися, розповідали, що до останнього не могли повірити в те, що відбувається. Їх змушували залишити всі свої статки, худобу, засіяні поля і з тим, що могли взяти в руки, садили в потяг. Посадка відбувалася на станціях Коростенка, Нижніх Устрік, Берегів Долішніх, Устянової. Дорога залізницею, яку ми сьогодні долаємо за півдоби, тоді тривала по кілька тижнів.
Людям важко було адаптуватися до степових умов. Їм дуже бракувало лісу, деревини, річок. На Півдні була інша земля, інша система господарювання. Особливості ремесел, побуту, кухні – всюди відмінності. Села розташовані далеко одне від одного, на відстані понад 10 кілометрів. Для бойків це було дуже незвично, на їхній батьківщині села розташовані поруч.
Будь-якою ціною люди хотіли повернутися – якщо не додому, бо був кордон, то хоча би ближче до батьківщини. Хто мав родичів у Західній Україні, через кілька років перебирався туди. Але більшість через життєві і сімейні обставини мусила залишитися і облаштовуватися там, куди скерувала влада. І вже старатися, щоб їхні діти мали краще життя, навчалися. Багато нащадків виселених людей здобули освіту, становище. І тепер намагаються посприяти тому, щоби правда про переселення і те, що тоді насправді сталося, була відома широкому загалу.
На фото: Молодь села Лип’я, позаду сільська церква, 1930-ті роки
Травма переселення закарбована на кілька поколінь. В останні роки вона ожила і поглибилася у нащадків бойків, переселених колись на Донеччину. Добра половина зараз на окупованих територіях.
Українці пережили жахливе відчуття. Жах невпевненості у завтрашньому дні, усвідомлення, що від тебе нічого не залежить. Ось ті відчуття, які породжує терор. Ця кривда не минає без наслідків. Ми тільки зараз починаємо про це говорити.
У пам’ять про трагічні події нащадки переселенців щороку в липні з’їжджаються на бойківську ватру в Устріках Долішніх. Це бойківське містечко 68 років тому також увійшло до складу Польщі.
На фото: Бойківська Ватра в Устріках Долішніх запалюється щороку у липні
Люди з різних областей приїжджають, спілкуються біля багаття, співають. Організатори влаштовують концерти, виступають народні колективи. Панує гарна родинна атмосфера. Можливо, з часом формат доведеться змінити, бо життя йде вперед.
Позаминулого літа ми відкрили пам’ятний знак в гірському селі Літовищах, центрі гміни, з терену якої виселили 7 сіл. Кошти на спорудження зібрали в середовищі нащадків переселених бойків. Пам’ятний знак стоїть при дорозі, на ньому – напис трьома мовами, звідки і куди переселили українців. Тепер запланували впорядкувати стару могилу священика. Не тільки ж плакати і нарікати!
Пам’ятати ці події, дізнаватися більше про них, переповідати – це дуже важливо. Нащадків переселених можна зустріти в різних куточках України. Адже змінилося три покоління. Деколи ходимо одними вулицями, п’ємо каву в одних кав’ярнях, працюємо поруч. А тільки згодом дізнаємося, що наші предки виселені з сусідніх сіл. У моєму житті таких випадків з десяток було. Кожного разу думаю, що це поразка наших кривдників. Вони вибивали землю з-під ніг наших дідів, роз’єднували. А ми все одно разом, і наше насіння всюди проросте» .
Фото: з книги Наталі Кляшторної “Розсіяні в степах”
На основному фото: Музиканти з Чорної в Тельмановому на Донеччині, 1958.
Пропонуємо до перегляду фільм про переселення бойків на Донбас 1951 року. Люди, які пережили цей терор, діляться своїми спогадами. Автор фільму Олексій Ладика розповів LMN, що відео знімали навесні 2017 року у селах Староварварівка і Яковлівка, а також у місті Краматорськ Донецької області.