Меня звати Оксана Горобець, я живу в Чернівцях, де Прут спокійно тече поміж стародавніми вулицями. Мені 28 років, і я в розпачі — потребую вашої поради, вашого погляду зі сторони. За моїми плечима низка невдалих романів: мене зраджували, кидали, використовували, залишаючи з розбитим серцем. Тому, коли я зустріла Антона на березі Чорного моря, його наполегливі залицяння не одразу розтопили мене. Я тримала дистанцію, вирішивши, що це буде лише легкий курортний флірт. Але він виявився іншим — вихованим, розумним, чесним до тремтіння. Антон зізнався, що зачарований моєю красою, розумом, манерами, що я — та, з ким він хоче будувати сім’ю та йти по життю до останнього подиху. У нього була престижна робота, стабільність, упевненість — він міг забезпечити дружину та дітей.
Наш зв’язок не обірвався після відпочинку. Я повернулася до Чернівців, а він — до Києва, звідки родом. Щовечора він телефонував, не надокучаючи, а по п’ятницях приїздив до мене — ми проводили разом вихідні, зближуючись з кожним днем. Поступово я повірила: він має рацію, ми створені одне для одного. Обидва дорослі, мудрі досвідом, готові до серйозних кроків. Його кохання було сильнішим за моє, і це давало мені надію, що я більше не обпечуся на чоловічих іграх та зрадах. Коли я нарешті сказала «так» на його пропозицію, Антон привіз мене до Києва знайомитися з батьками. Вони прийняли мене тепло, з усмішками, навіть вголос схвалили вибір сина. В їхній присутності він урочисто надів мені на палець вишукану обручку, а його мати повела мене до ювеліра — вибрати золоте намисто і сережки. Вона наполягла, щоб я сама обрала те, що мені до душі — це зворушило мене до глибини душі.
Ми призначили весілля на середину вересня — чекали повернення його брата, Дмитра, з Швейцарії, де він жив і працював. Антон з горящими очима мріяв нас познайомити. На наступний день після приїзду Дмитра він привіз його до Чернівців. І тут усе зруйнувалося. Щойно ми зустрілися поглядами, я відчула, як земля йде з-під ніг. Ніколи чоловіче присутність не обпікало мене так — серце стукотіло, дихання збивалося. Я бачила, як Дмитро завмер, наче уражений громом, не відриваючи від мене погляду. Це було незбагненно: вперше бачиш людину, а потяг — не тільки душевний, але й фізичний — накочує, як хвиля. Того ж вечора він зателефонував мені з Києва і виклав усе. Його слова — пристрасні, гарячі — досі звучать у вухах, від них підгинаються коліна. Він сказав, що для Антона шлюб — це обов’язок, стабільність, порядок, а я — ідеальна дружина за його строгими мірками, як із списку вимог. Але це не кохання. Не те безумне, всепоглинаюче почуття, що палає в ньому і яке він побачив у моїх очах. Він не може жити, знаючи, що інший — навіть брат — обіймає мене, володіє мною.
Я плакала, намагаючись пояснити, що дала слово, що його батьки не переживуть такого удару, що ми повинні придушити ці почуття, якими б болісними вони не були. Але він не слухав. «Ми поїдемо до Швейцарії, одружимось, поставимо всіх перед фактом. Інакше — це агонія, повільна смерть. Наше кохання не заслуговує могили!» — кричав він у слухавку. Я металася між почуттям провини та пожежею в грудях. Антон — надійний, добрий, а Дмитро — як буря, що несе мене в прірву пристрасті. Я почувалася зрадницею перед одним і безнадійно закоханою в іншого. І тут доля підкинула мені випробування: я послизнулась на сходах в офісі, зламала щиколотку і руку вище зап’ястя. Дві складні операції, гіпс, місяці відновлення — весілля довелося відкласти.
Тепер Антон приїздить до мене в Чернівці щовихідних. Він оточує мене турботою, ніжністю, підтримує, допомагає пережити біль і гіпс, запевняє, що дочекається мене до вівтаря. А Дмитро телефонує п’ять разів на день з Швейцарії, благає погодитися на втечу: «Я прилечу, таємно заберу тебе, відвезу до себе на літаку!» Його голос — як отрута, що труїть мою совість, але манить безумно. Серце кричить: обирай любов, кинься в прірву з Дмитром! Але розум, виховання, мораль наголошують: залишся з Антоном, забудь це безумство, не руйнуй все, що побудовано. Я розриваюся. Іноді думаю: а може, викреслити обох із життя? Піти, щоб не зраджувати одного і не терзатися через іншого? Але чи правильно це?
Я не сплю ночами, уявляючи, як Антон надягає мені кільце, а потім — як Дмитро цілує мене в якомусь швейцарському містечку біля озера. Один — моя фортеця, інший — мій вогонь. Батьки Антона прийняли мене, як дочку, а я от-от розіб’ю їм серце. Дмитро готовий покинути сім’ю заради мене, а я боюся, що зруйную його життя, якщо відмовлюся. Як обрати між обов’язком та пристрастю? Як не стати тією, хто зраджує всіх — і себе в тому числі? Я в пастці, у цьому хаосі почуттів, і не бачу виходу. Скажіть, що робити, як жити далі з цим коханням, що рве мене на шматки?”