У тихому куточку українського степу на високому березі мальовничої Синюхи стоїть невеличке село Володимирівка, що у Новоархангельському районі Кіровоградської області. Звичайне село, омите вранішньою росою, натомлене за довгий трудовий день, затихає під вечір, прислухаючись до дивних оповідок старожилів про місцеві скарби. І хто знає, з якого часу натруджені руки орача чи маленька дитяча долонька піднімали із жирної родючої ріллі то дивні глиняні жіночі фігурки, то уламки посуду, але якогось чудного — яскраво розмальованого, прикрашеного візерунками. А то зачепить леміш великий фрагмент обпаленої глини, міцніший за цеглу. Яких тільки легенд не розповідали про тих людей, які мешкали тут давно-давно, орали цей стен, ліпили чудернацькі посудини.
В останній перед страшною війною 1940 рік прибула до Володимирівки археологічна експедиція. Її керівник Тетяна Сергіївна Пассек вже мала досвід дослідження подібних пам’яток. І все ж вона була вражена побаченим. На площі 72 гектарів простяглося давнє поселення IV — III тисячоліть до нашої ери. Було відкрито 150 жител. За трипільською традицією будівлі розташовувалися по колу від якогось невидимого центру, залишаючи вільним великий майдан. І таких кіл чи овалів було декілька. Будинки були глинобитні, прямокутної форми, площею 120—150 м 2 . Тут мешкало кілька сімей, тому будинок був розділений на 2—4 кімнати, кожна з яких мала піч.
На розкопки приходили сельчани, спостерігали за роботою, бралися допомагати. Здивуванню сивих дідів не було меж, коли археологи пояснили, як за грудою завалів обпаленої глини розрізняти деталі споруд: не може бути, щоб так давно будували за тими самими правилами, що використовувалися нещодавно при будівництві сільських хат. Основний будівельний матеріал — глина та дерево. В основу будинку закладалися розколені дерев’яні плахи, а зверху — глиняна подушка з вальків глини з домішками полови. Підлога добре загладжувалась, а зверху розкладалося багаття, що обпалювали її до оранжево- червоного кольору. Розуміли давні майстри, що тільки таким чином можна захистити будівлю від руйнівної вологи. З цієї ж глини зроблено й піч, а поряд — лежанка.
Для трипільців будинок — не просто помешкання, це — власний світ, прихисток, космос, храм. У Володимирівці було вперше знайдено особливі хрестовидні жертовники. Вони теж зроблені з глини, розташовані прямо на підлозі, але завжди підвищуються над нею. Вироблені дуже ретельно, іноді орнаментовані концентричними колами і завжди орієнтовані точно по сторонах світу. Це виняткові знахідки. Вони вказують на далекі південно-західні зв’язки трипільської культури. Подібні, але кам’яні, жертовники були відкриті під час розкопок пам’яток мінойської культури на острові Крит відомим англійським археологом Евансом у шарах, що датуються серединою III тисячоліття до н.е.
Поряд із великими глинобитними будинками на ділянці, що найближче підступала до річки, археологи натрапили на зовсім інший об’єкт — землянку. «Невже тут також жили люди?» — дивувались свідки. На підтвердження цього археологи виймають із землі фрагменти керамічних посудин iз чорним розписом, кам’яні зернотерки, кремінні знаряддя (ножі, скребки) і кілька мотик із рогу оленя. На дні землянки ретельно розчищені три кострища, обкладені камінням. І раптом — обережні рухи щіточкою, ніж, мов скальпель, знімає грунт по піщинці. Ось воно — диво дивнеє, чудова знахідка — фрагмент глиняної жіночої статуетки.
Скільки років відомі трипільські пам’ятки, а все ж дослідники не можуть реконструювати зовнішній вигляд трипільців. Що це були за люди, до якого антропологічного типу, до якої раси належали? Чи були вони корінними мешканцями нашого степу, чи прийшли здалеку? Кожна знахідка трипільської статуетки вважається ціннішою за цілий скарб. Уважно вдивляється дослідник у риси обличчя, відшукує аналогії. На кого схоже це видовжене обличчя із сильно виступаючим з горбинкою носом, що безпосередньо переходить у низький лоб? Намічені очі, рот, рельєфно виліплені вуха проколені наскрізь, оголені груди. На правій щоці — дві чорні лінії, можливо, татуювання. Рельєфними лініями та чорним розписом зображене довге, розпущене волосся, відкинуте назад і перехвачене на спині важким вузлом.
Трипільські статуетки, переважно жіночі, трапляються досить часто. За роки дослідження їх накопичено вже тисячі і, все ж, навколо них точаться суперечки, висуваються різноманітні припущення, а, отже, залишається загадка, розгадати яку поки що не в змозі ніхто. Глиняні «мадонни» — витвір людських рук, фантазії і серця — не поодинокі в степовому Подніпров’ї. Подібні знайдені в Подунав’ї, на Балканах і, навіть, у легендарній Трої. Який же смисл вкладав майстер у свій виріб, iз кого ліпив цей «первісний ідеал краси»? Чи це — абстрактне жіноче начало, чи ідол, символ родючості, добробуту, а може звичайні дитячі іграшки, виготовлені з любов’ю і ніжністю для маляти? Розкопки на інших трипільських пам’ятках частково дають відповідь на це запитання. Глиняні фігурки були знайдені біля печі на спеціальному узвишші; їх культове призначення як оберега, хранителя домашнього вогнища, захисника вже не викликає сумнівів. Звернімо увагу, що ця функція покладалася на жінку, як родоначальницю всього живого, як ту, що дає життя і добро, і захист.
Перші дослідження у Володимирівці дали унікальний матеріал; але разом iз тим породили і масу запитань. У перший же повоєнний рік Трипільська експедиція продовжила розкопки. Війна пройшлася не тільки по життю і душам людей, вона нищила і скарби нашої історії. Виявилося, що вся територія трипільського поселення була перерізана широким ровом, який зруйнував не один десяток жител. Сподіваючись на нові відкриття, археологи взялися до роботи, і цікаві знахідки не забарилися. На відомих трипільських пам’ятках дуже рідко виявляли залишки стін і, як правило, в дуже зруйнованому стані. В одному із жител було відкрито частину завалу стіни, що і дозволило реконструювати її вигляд. Вона виготовлялася із нетовстих дерев’яних кілків, які густо обпліталися лозою. Потім такий собі «тин» обмазували глиною і обпалювали. Стіна була міцною, добре тримала тепло, не пропускала вологу.
Уявлення про справжній вигляд трипільських будинків дають знахідки глиняних моделей жител, що зрідка траплялися на інших пам’ятках. Виявляється, що і тут, у Володимирівці, ще до війни було випадково знайдено таку модель. Вона пролежала в землі не менше п’яти тисячоліть, була вже давно розбита й вся заплила вапняковою кіркою. Не один день трудилися над знахідкою досвідчені реставратори, обережно звільняючи, мов із шкаралупи рожево-бежеву поверхню глиняного будиночку на високих ніжках. Унікальність знахідки полягала в тому, що вся її поверхня була прикрашена триколірним розписом: білі, червоні, чорні лінії покривали стіни, підлогу, поріг.
В 1947 році в одному з розкопаних будинків знайшли ще один жертовник, але вже іншого вигляду — чотирикутне підвищення, викладене обпаленими глиняними плитками. Це особливе культове місце в будинку, де здійснювали жертвоприношення та інші культово-магічні обряди. І знову, практично в кожному будинку — жіночі глиняні статуетки, досить реалістичні чи лише схематично зображені, прикрашені розписами чи рельєфними лініями. А найбільше, як і раніше, знахідок фрагментів кераміки. Це не просто посуд, це — поема в глині. Вироблені тонко-тонко, з добре відмуленої глини, вони вражають уяву своїми неповторними розписами червоною, чорною, білою фарбою по жовтому полю, а іноді прикрашені вишуканим гравіруванням: спіралі, завитки, змії, овали, кола… Цілий космос, закодований на глиняній поверхні.
Число знайдених у 1946—1947 рр. будівель сягнуло 200. Ніколи ще археологи не розкопували таку величну пам’ятку. Крок за кроком розкривалися будівлі, з’ясовувалися деталі домобудівництва, вивчалася господарська діяльність, суспільний лад та ідеологія трипільських племен. Поступово поставала яскрава картина життя найдавніших хліборобів, що у степовому краї потом і кров’ю піднімали цілину, будували, молились своїм богам, любили, народжували дітей і помирали, повертаючись у лоно землі-матері.
Ось така вона Володимирівка. Т.С.Пассек назвала її столицею Трипільського світу. Багато років потому археологи відкрили інші велетенські поселення — Тальянки, Майданецьке. Це справжні протоміста, що розкинулися на площі 270—400 гектарів. Вже їм приписують роль столиць. Але Володимирівка, що принесла стільки відкриттів і одночасно стільки запитань, не відступила на задній план, не втратила свого значення у вивченні трипільської культури, її витоків та історичної спадщини.
Стояла вона на перехресті шляхів, що з давніх-давен вели з Подніпров’я на південь до Чорного моря та у Східне Середземномор’я. Саме туди на далекий південь, до Близького Сходу, Малої Азії, Месопотамії і далі, сягають культурні зв’язки Трипілля, витоки землеробських традицій. Не вщухають наукові дискусії навколо цього феномену. Вражають грандіозні, просто безмежні, обшири землеробського світу, що протягнувся, через всю Євразію аж до фантастично далекого Китаю. І в цьому культурно-історичному морі український степ з його неповторним Трипіллям — лише острівець, загадка, яка вже стільки десятиліть не дає спокою, хвилює й бентежить.+Ірина КОЗИР, кандидат історичних наук, доцент Кіровоградського державного педагогічного університету імені В.Винниченка.
Газета День №51, (2003)