– Давай ми тобі квартиру купимо, – кажу. – Мамо, ти ж привезла гроші? – питаю, але по виразу обличчя мами бачу, що щось не так.
А вона дивиться на мене і каже, мовляв, навіщо квартиру купувати, якщо у мене будинок є.
На цих словах, здається, я почала вже щось розуміти:
– Так скільки ти привезла, мамо? У тебе ж є гроші? – перепитую ще раз.
Тоді мама і зізналася, що все, що у неї є – це три тисячі євро.
Сказати, що я була вражена, це нічого не сказати. Та мені ніхто не вірить, що моя мама в Італії на заробітках була 17 років, і за цей час вона нічим мені не допомогла. А тепер виявилося, що не лише мені, а й собі вона нічого не пристарала.
Читаю тут історії, коли мами-заробітчанки утримують своїх дітей, квартири і машини їм купують, і диву дивуюся.
Моя мама поїхала в Італію якраз тоді, коли я заміж вийшла. Вона розлучилася з своїм другим чоловіком, жили ми у вітчима перед тим, тож я пішла до свого чоловіка, а мама поїхала в Італію.
В мого чоловіка була однокімнатна квартира, яка дісталася йому як спадок від бабусі, і в ній ми і стали жити після весілля.
Я розуміла, що тоді мама лише поїхала, і сама ще нічого не заробила, тому і не не могла нам допомагати.
Та чесно кажучи, я сподівалася, що з часом нам таки щось трохи перепаде від маминих заробітків.
Проте, мої сподівання не виправдалися. Мама в Італії доглядала літніх людей, і отримувала щомісяця по тисячі євро, але всі зароблені гроші вона витрачала на себе.
Навіть коли народилися у мене діти, мама не вважала за потрібне дарувати внукам подарунки чи висилати на постійній основі італійські смаколики.
Могла хіба раз у рік, на Різдво, вислати панетон і каву, і на цьому все. В наших нечастих телефонних розмовах мама постійно скаржилася, що вона в чужій країні, і їй самій ні на що не вистачає. Тому ми від неї нічого не чекали і нічого не просили.
Минули роки. Ми з чоловіком зараз живемо у власному заміському будинку, і всього, що ми маємо, ми досягли самі.
Так, нам довелося багато працювати, але тепер я з гордістю можу сказати, що нам це ніхто не підніс на тарілочці з золотою облямівочкою.
А от моя мама умудрилася все пустити по вітру. Всі ці роки вона жила, і ні в чому собі не відмовляла. Не знаю взагалі про що вона думала.
Вона не те, що про моє майбутнє, вона про своє майбутнє не подбала, бо за стільки років вона навіть житло собі не купила.
Кілька тижнів тому мама приїхала в Україну. Вона відразу з вокзалу з валізами приїхала до нас.
Мама сподівалася, що я знайду для неї місце в нашому будинку, адже він доволі великий.
Але я мамі пояснила, що жити з нами вона не може з багатьох причин, тому їй варто подумати про власне житло.
Я запитала її, скільки грошей вона з собою привезла, думала, може хоч вистачить десь на однокімнатну квартиру.
Але мама мене розчарувала, сказала, що все, що вона має – це 3 тисячі євро.
Звичайно, що цих грошей ні на що не вистачить, хіба що на оренду, і то не надовго.
Що робити, я не знаю. І мама теж не знає. Вона хоче жити з нами, але я цього не хочу, і чоловік мій на це не погодиться.
Не розумію, як можна було за 17 років не назбирати навіть на однокімнатну квартиру?