Вже дуже сильно невістка в моїй хаті хазяйнувала, тому перед тим, як до Канади повертатися, я сказала, щоб на цю хату роток сильно не відкривала. З того часу син і почав будуватися на моєму подвір’ї. А недавно я приїжджала в Україну. Хата моя осипається, а на сходах вже й трава проросла. Мої ж діти живуть в своїх хоромах, а в мою Наталя навіть не заходить вікна відкрити, щоб провітрити. Сильно вони образилися! Тепер шкодую, що так вчинила!
Я вже давно зі старшим сином невісткою та онуками живу в Канаді. В Олега тут бізнес, в якому знайшлось місце праці і для мене.
Та є в мене і молодшенький Ромчик, якого я ще п’ятнадцять років тому образила. Шкода, що тільки зараз я це зрозуміла та визнала.
Жили ми в красивому селі поблизу Львова. Іван мій працював на залізниці, я на пошті. Боженька подарував нам двох синочків з, різницею шість років.
Коли з’явився старшенький почали будівництво свого будинку. В селі такої краси на той час не було. Вже з часом всі з нас почали приклад брати, бо звели ми і справді прекрасний будиночок і зажили, ніби й щасливо.
Десять років тривало наше щастя, поки одного дня чоловік не забрав речі і не переїхав в сусіднє село до молодиці, яка виховувала дочку.
Будинок, в який ми разом душу вкладали, Іван повністю залишив мені з хлопцями.
Я заміж так і не вийшла, робила все для того, щоб діти були ситі і одягнуті. Після школи почалось навчання, а потім старшому сину прийшло запрошення з Канади.
Він тоді вже зустрічався з дівчиною.
Довго думали гадали, і поїхав мій Олег один, а через рік і свою Марічку в Канаду забрав. Я ж жила в будинку з Романом.
Коли Олег надумав робити весілля, то вирішили тільки в Україні. На той час ніхто у вишиванках такі забави не робив. Діти були дуже гарні в національному вбранні. Як нині пам’ятаю, як вони робили фотосесію в Шевченківському гаю. Ця краса зачаровує. І батьки і гості – всі тоді були у вишиванках.
Після весілля так вийшло, що Олег мене забрав до себе. Деякий час я жила з ними, потім на світ з’явився мій онук, якого я бавила, а потім син влаштував мене до себе на роботу.
Роман в хаті сам господарював, поки одного дня не подзвонив і не сказав, щоб ми готувалися до весілля.
Все святкування минуло гарно. Оскільки у молодшої невістки є ще дві молодші сестри, жити вирішили в нашому будинку.
Невістка почала дещо змінювати в дизайні, але гарно було, нічого не скажу. Коли народилася Улянка, ми з сім’єю Олега приїжджали на хрестини, він навіть хрещеним батьком став.
Мене якось насторожило тоді, що Наталя поводилася в будинку дуже вільно. В голові пульсувало, що вона тут ніхто, що цей будинок мій і хлопців.
Ось я й почала при кожній можливості говорити і сину і Наталі, що, хата ця не тільки Романа, а й Олега, і якщо щось планують робити, то нехай питають дозволу.
Я ж не знала, що мої слова приведуть до такого фіналу.
Ми з Олегом повернулися до Канади, а Роман з невісткою почали на нашому подвір’ї будівництво свого будинку.
Син мій займається кованими виробами, також він майстер і по дереву. В селі в нього багато друзів, готових прийти на перший поклик.
За три роки перед моєю хатою стояв двоповерховий “замок”, який повністю затьмарив мій будинок…
Коли я приїжджала в Україну, то ми нормально спілкувалися. Діти запрошували мене до себе, а в мою хату навіть одною ногою не ступали. Таку вони мали обіду.
Як я не просила, щоб Ромчик щось полагодив, чи підправив, ніхто й слухати не хотів. Цього будинку для них обох не існувало. Невістка навіть не заходила, щоб вікна відкрити на провітрювання. Деколи приїжджала і заставала траву пророшшу на сходах. Було видно, що там ніхто не ходить.
На даний час хата вже почала “сипатися”. Самі розумієте, якщо ніхто не живе і не доглядає, з неї нічого доброго не буде.
Я почала просити, щоб Роман доглядав цю хату, що я передумала і що вона залишиться їхній дітям, але син з невісткою і чути цього не хочуть.
Олег мені також сказав, що цієї хати йому не треба, що вони з Канади вже не повернуться.
Роман також відмовився.
– Я своїм дітям ще збудую. Сили і здоров’я є. Не треба нам ця хата. Забирай собі.
І ось зараз я сиджу в Канаді поруч з басейном і дуже шкодую, що свого часу не дала спокійно жити Роману і його сім’ї в цьому будинку. З роками він стає схожим – на руїни…
Я так берегла його для синів, а він, виявляється, нікому не потрібний!
Автор – Наталя У