– Ви ж прекрасно знаєте нашу ситуацію. Ви ж бачили на власні очі і не раз, як я з коляскою по всьому районі їжджу і шукаю помідори де дешевше на п’ять гривень, чи молоко чи масло по акції. Як вам тільки совість дозволяє у сина кожного місяця ці три тисячі гривень вимагати?, – сказала мені невістка.
– Раз на другу дитину наважились, значить фінанси дозволяють. А про рідну матір син має дбати. Я ж його свого часу виростила і освіту дала. А те, що він по спеціальності не працює, так це твоя, Лесю, провина. Ти все нила, що на тамтій він мало заробляв.
Але там Богдан був людиною, в кабінеті сидів при краватці. А що тепер? По будовах їздить в обшарпаних штанах.
Як тільки я вийшла на пенсію, мені син почав допомагати фінансово.
Я працювала кухаркою в школі. Пенсія копійчана. Але свого часу я всі підробітки на себе брала, бо хотіла сина на ноги поставити.
Богдана я виховувала одна. Чоловік пішов до молодиці коли сину навіть чотири не було.
Благо, що квартиру, хоч і однокімнатну, але я мала свою.
Трохи допомагали батьки, трохи дідусі й бабусі. Я собі нічого не купляла, ходила в обносках, які мені двоюрідна сестра віддавала. Зате на Богдані я ніколи не економила.
Закінчив Богдан політехнічний, пішов на роботу в державну установу. Ходив в костюмі, як директор, а я ним так пишалася.
Так, мільйони він не заробляв, але був в теплі і стаж рахувався.
– Я для тебе все зробила, що тільки могла, що від мене залежало. Ось і ти маєш мені пообіцяти, що коли я вийду на пенсію, ти мене підтримуватимеш щомісяця. Я не хочу бути тою пенсіонеркою, яка копійки рахує в кишені.
Син пообіцяв, що так і буде і мило мене обійняв.
Син одружився. В них з Лесею вже двоє дітей. Живуть окремо. А Богдан, як і обіцяв, як тільки я вийшла на пенсію, почав перераховувати мені щомісяця три тисячі гривень на карточку.
– Тільки давай так, щоб Леся про нашу домовленість нічого не знала.
Я пообіцяла сину, що мовчок. Мені ж не вигідно, щоб невістка дізналася. Леся б відразу бурю влаштувала за ці гроші.
Десь за пару років їхнього шлюбу, Богдан мені повідомив, що зі своєї державної роботи йде, бо на будові більше платять. Я була здивована, бо це не до порівняння. Але що скажеш, раз молодь так вирішила.
Раніше він на тій будові може і заробляв, ну а тепер і тут такий заробіток, що хоч плач.
Але що найгірше, про щомісячну допомогу недавно дізналася Леся.
Вона не посоромилася мені задзвонити і сказати, що я в їх сім’ї, де двоє дітей і тотальна економія, гроші забираю.
Я сказала Лесі, що в свій час сина на ноги поставила, а він мені пообіцяв, що на старості не покине.
Я вважаю, що все правильно роблю. Ну а хто про мене ще подбає, як не Богдан, рідний і єдиний син?