— Вона воду, в якій яйця варилися, в раковину вилила, ти уявляєш? – майже пошепки сказала мати Андрія, повернувшись до сусідки.
— Що? – сусідка кинула недобрий погляд на Надю.
— Ковбасу не порізала, а порубала. І сир теж. Дивись, – і Ганна Дмитрівна кивнула в бік столу.
Святковий обід з нагоди іменин Андрія проходив у прискореному режимі. Мати хотіла, щоб син зі своєю дівчиною сиділи в батьків із ранку і до вечора, але вони прийшли всього на годину, сказали, що взяли квитки на концерт і дуже поспішають.
Надя це помітила одразу і, вставши біля столу, відтісняючи свекруху, з усмішкою сказала:
Такого нахабства Ганна Дмитрівна не очікувала і просто сіла на табуретку поруч зі столом і мовчки моргала.
Надя була звичайнісінькою дівчиною. Зі звичайною зовнішністю: невисока, з русявим волоссям до плечей і пропорційною фігурою, ніяких довгих ніг або «гнучкого стану». Ті, молоді особи, що приходили знайомитися з батьками раніше, виглядали інакше. Надя відрізнялася від попередніх, які так явно підходили зовні їхньому синові, як думала мати.
— А давайте, я сама приготую на свій розсуд, повинна ж мати знати, чим дружина її сина годуватиме.
Тут Анна Дмитрівна взагалі втратила дар мови і навіть перестала кліпати очима.
До моменту, коли всі сіли за стіл, мати трохи ожила. Сусідка, яка зайшла віддати емальований таз, виявилася доречною. Ганна Дмитрівна посадила її за стіл поруч із собою, щоб поділитися «горем».
Батько Андрія теж з цікавістю поглядав на майбутню дружину сина. Підморгував йому. Схвалював.
Сусідка скривилася, щоб підіграти господині будинку, але з особливим задоволенням узяла кілька шматочків ковбаси й поклала собі на тарілку, а потім і сир не забула підкласти.
Надія з посмішкою подавала на стіл чай і торт, який вони принесли з Андрієм.
Чай у кухлях ще не встиг охолонути, а сусідка підскочила і стала в дверях.
— Я піду, спасибі за частування. Андрійко, тебе ще раз із днем народження і всього тобі найкращого. Надійка у тебе красуня. – Батько посміхнувся на слова сусідки, а мати знову скривилася.
Провела гостю до дверей, заглянула на зворотному шляху на кухню. Надія в прискореному темпі мила посуд. Мати прикрила двері і пройшла у вітальню.
— Господиня з неї ніяка. Готову їжу і я можу на стіл подати. А як вона суп, наприклад, готує, ти знаєш? – одразу ж висловила мати синові.
— Мамо, ну ти чого? Прекрасний суп Надя готує, я пробував.
— А воду від варіння яєць вона виливає в раковину. Га? Я цією водою квіти поливаю, щоб краще росли!
— Немає в нас квітів, – знизав плечима син.
— Я твоя мати! І маю право брати участь у твоєму житті. Не одружуйся. Придивися до дівчини, – коли закінчилися аргументи, резюмувала Ганна Дмитрівна.
— Мамо. Я вже придивився. Ми будемо жити разом. І скоро одружимося.
— Борю, ти чуєш? – немов шукаючи підтримки в чоловіка, обернулася мати.
— Нам пора, запізнимося. Дякую за привітання, подарунок. Надю, йдемо. Тату, бувай.
Син швидко встав, не бажаючи більше продовжувати розмову.
— Ти цими своїми правами доб’єшся, що він до нас приходити не буде. Відпусти його вже. Він виріс.
Щойно молоді пішли, Ганна Дмитрівна продовжила обурюватися.
— Ти бачив, Борю, як вона сміялася? Як розкривала рот і закидала голову? Це ж кошмар.
— Нормально вона сміялася. По-справжньому, без кривлянь, не те, що твоє хі-хі. Сміятися, так сміятися.
Борису було неприємно, що дружина обговорювала спочатку Надію із сусідкою, а тепер взялася за нього. Він хотів увімкнути телевізор, але дружина відсмикнула.
— Невже тобі байдуже, кого вибере наш син у дружини? Це ж гени, Борю.
— До чого тут Гени, приплела ще якихось мужиків, – вирішив схитрувати чоловік, щоб дружина відв’язалася.
Вона махнула в його бік рукою, не оцінивши жарт.
— Тобі немає й шістдесяти, радій, що встигнеш онуків поняньчити. У твоєї сусідки, он, до сорока дожила дочка і все ніяк дітей зробити не можуть. Займися чим-небудь. Посуд помий.
— Та помила вона вже посуд, – склала перед собою руки Анна Дмитрівна.
— Ну й радуйся! Домовита яка. Готувати вміє, на кухні господиня відмінна. Усе при ній, що тобі ще треба? Щастя побажай їм і спи спокійно. Або тобі нагадати про Олену. Яка лінь.
— О, ні!
— Ну й ось. Та тільки губи вперед випинала, як качечка з дитячих картинок і все, сиділа склавши руки. Усе правильно син зробив. Вибрав. Якщо йому до серця, так і бути весіллю. Усе! Давай дивитися телевізор.
Ганна Дмитрівна трохи засмутилася, промовчала. Хотілося їй, щоб була в цієї дівчини хоч якась вада, те, за що можна було зачепитися і вказати синові. Але все це були дрібниці, які ніяк не стосувалися сімейного життя. Мати хотіла найкращого для свого сина, хотіла ідеальну дружину. А в Андрія були зовсім інші критерії.
Ганні Дмитрівні хотілося бути в центрі уваги. Як у ранні роки й у молодості. Відчувати себе потрібною, важливою. Адже раніше без неї не обходився не тільки жоден урочистий захід, а й буденне життя. Тепер усе відбувалося не так. Син несподівано переїхав до своєї обраниці. Чоловік займався своїми справами, навіть обідати намагався не приходити додому, жив так, як йому хотілося. А вона раптом зрозуміла, що загублена. Прибирання, прання і готування тепер були не так актуальні, та й набридли. Ходити в гості Анна Дмитрівна не звикла. Занадто зайнята була все життя. Впадати в старість було рано, потрібно було себе чимось займати, але за весь цей час, зваливши на себе все, що було можна, хобі так і не знайшлося, як і вірних подруг. Старіти її ніхто не вчив.
Незабаром повернулася сусідка, схаменувшись, що забула забрати порожні банки з-під консервованого горошку і кукурудзи.
— Не викинули ще? – винувато запитала вона.
— Не знаю, – знизав плечима Борис і покликав дружину.
— Зараз, – господиня сходила на кухню. – Слухай, а навіщо тобі ці банки? Під розсаду? – запитала Ганна Дмитрівна.
— Ні. Це я ходжу в центр, тут недалеко, свічки окопні робити і сітки маскувальні плести. Хочеш, пішли зі мною.
Анна Дмитрівна задумалася.
— Рук зовсім не вистачає, – додала сусідка з сумом.
— Зайди за мною наступного разу, сходжу, а там видно буде.
Через тиждень Ганна Дмитрівна розвісила оголошення на під’їздах свого будинку, що збирає бляшані банки. Запрошувала всіх приєднатися до волонтерської роботи. Вона знову стала потрібна, знову була в центрі уваги. Нехай і не у себе в сім’ї, а для зовсім чужих людей. Але хіба це важливо? Важливо знати, що ти робиш щось добре і без тебе іншим не обійтися.