Вона мовчить вже тиждень… Що мені робити, якщо вона відштовхує мене і ховає правду?
Ми разом з Мирославою живемо вже три роки. За цей час я жодного разу не засумнівався у своїх почуттях до неї. Я був упевнений, що вона – та сама, заради якої я готовий був змінювати плани, характер, побут. Ми винайняли квартиру, облаштувалися, обговорювали майбутнє, навіть відмовилися від протизаплідних засобів, бо обидва розуміли: ми більше, ніж просто пара. Ми – родина. І я мріяв, щоб одного разу нас стало троє.
Але цього тижня в моє життя вкралася тривога. Все сталося випадково. Мирослава попросила дістати запальничку з її сумки, і я, як зазвичай, без роздумів поліз усередину. Ніколи не залазив у її особистий простір — ні в сумку, ні в телефон. Повага — основа кохання. Але саме в цей момент сумка вислизнула з рук, її вміст розсипався по підлозі, і серед усього цього — тоненька папка з результатами аналізів. Медичні документи, з печатками, з етикеткою приватної клініки, і датою — нещодавньою.
Коли вона повернулася в кімнату і побачила це, в ній щось миттєво замкнулося. Вона зблідла, схопила документи, ніби це зброя, яку я витягнув проти неї. Не спитала, не пояснила. Просто замкнулася. І з того моменту — ні слова. Ні про лікарів, ні про те, що сталося. Минув тиждень в обтяжливому мовчанні.
Я боюсь задавати питання. Не тому, що не хочу знати правду, а тому що вона може розлютитися, втекти від розмови. У неї такий характер — якщо натиснути, вона захлопнеться, як мушля. А я не хочу сварок. Я хочу близькості. Тієї самої, справжньої, яка буває тільки між людьми, що довіряють одне одному.
Може, вона захворіла? І не знає, як сказати? Може, аналізи показали щось страшне? Або… Може, навпаки — вона вагітна і хотіла зробити сюрприз? Або… що гірше — це не моя дитина? Мій мозок сходить з розуму від здогадок. Я не впізнаю Мирослави, її поглядів, її рухів. Раніше вона ділилася кожним чихом, сміялася зі мною, дуркувала. Зараз вона чужа.
Я не просто її хлопець. Я той, хто будував з нею плани, хто хотів бути батьком її дітей. І якщо вона щось приховує — це ранить мене, тому що я ніколи її не обманював. З самого початку я сказав: “Зрадиш — і я піду. Без криків, без помсти. Просто зникну”.
Я не підслуховував розмов, не копався в телефонах, не допитував. Я вірив. Але тепер мовчання — найгірша мука. Кожен день — як ходіння по мінному полю. Вона робить вигляд, що все гаразд: варить каву, складає білизну, усміхається сусідці. Але поряд зі мною — тиша. Легка, як шелест, і пекуча, як кислота.
Вчора я намагався з нею поговорити. Почав обережно, через жарт, як вмію. Запитав, чи не хоче вона сьогодні ввечері просто прогулятися набережною, як раніше. Вона відповіла: “У мене голова болить”. І знову замкнулася в собі.
Я боюсь зробити неправильний крок. Одне незручне слово — і я втрачу її. Але й чекати більше немає сил. Ночами я лежу поряд з нею, слухаю її дихання і молюсь, щоб вона знову стала тією, яку я кохаю. Щоб ми були ми. А не я — і стіна між нами.
Можливо, ви скажете — просто запитай. Але як? Як сказати жінці, яку кохаєш: “Я відчуваю, що ти щось ховаєш, і мені страшно”? Як зробити це так, щоб вона не вирішила, що я її звинувачую, а зрозуміла — я хвилююся? Що моє серце тріпоче від страху, що з нею щось трапилося.
Я не хочу бути ще одним чоловіком, який тисне, кричить, ламає. Я хочу бути її опорою. Але як, якщо вона не підпускає? Скажіть… що робити, коли між двома людьми — не відстань, а мовчання?
Я кохаю її. Кохаю до болю. І хочу вірити, що це — просто страх. Що скоро вона обійме мене і скаже: “Я просто розгубилася”. Але якщо це щось інше? Чи зможу я пробачити? Чи зможу забути? Чи це буде той момент, коли “ми” перетвориться на “було”?