– Донечко, ти ж чудово знаєш, що я заради цієї квартири і поїхала на заробітки. Нам з батьком теж простір потрібний. Вибач, але ми не можемо вам своє житло віддати, – кажу доньці, яка прийшла вкотре просити мене, щоб ми з нею обмінялися квартирами.
Та Наталя замість того, щоб зрозуміти, образилася і каже, що ми її не любимо. Отакої!
8 років тому я поїхала в Грецію на заробітки. Їхала з конкретною метою – заробити собі на квартиру. Моя донька якраз заміж вийшла, і я вирішила, що віддам молодятам нашу стару квартиру, а сама зароблю собі на житло.
Впоралася я за 6 років, купила квартиру і відразу повернулася додому, бо саме так ми з чоловіком і домовлялися, що вічно я на тих заробітках сидіти не буду.
Та й за домом я скучила, за донькою, за внуками. Думала, як повернуся, то буду приділяти їм багато часу. От тільки моя донька не дуже хоче їх до мене пускати. І все через квартиру.
– Якщо тобі байдуже, де живуть твої внуки, то і бачитися тобі з ними не обов’язково, мамо, – заявила мені Наталя.
Вона хоче, щоб ми віддали їй свою нову двокімнатну квартиру. А якщо ми не збираємося цього робити, то і з внуками бачитися вона не дозволить.
Донька у шлюбі вже 8 років. Зять – такий чоловік, що гроші заробляти не вміє, тільки підробітками на один хліб і заробляє. То він фотографом працює, то автомеханіком. Загалом, за все береться, а нічого до ладу не вміє.
Я пропонувала дочці не поспішати. Ну люблять один одного, нехай живуть разом, але навіщо одразу одружуватися?
Але коли вона вирішила вийти заміж саме за цього чоловіка, ми вже її не стали відмовляти і взяли на себе всі весільні витрати, впустили їх в нашу стару однокімнатну квартиру, а я в Грецію подалася, заробляти собі на нове помешкання.
Ремонт в однокімнатній квартирі зробили свати. Живи і радій. Та тільки їм мало. Самі працювати не хотіли і чекали на подачі від нас постійно.
Донька постійно в декреті сидить, спочатку з старшим сином, тепер з молодшим. Діти – то взагалі окрема історія. Це ж скільки всього треба як дитина народиться – і коляску, і колиску, і одяг, і підгузки, і іграшки, а все це коштує дуже дорого, без моєї допомоги вони б точно не справилися.
Я купила і колисочку, і коляску, і одяг весь присилала, і іграшки та харчування. А сваха приходила до них і няньчилася з онуками. Так що, ми чим змогли, тим допомогли, а їм ще квартири моєї захотілося.
Зайшла я якось до доньки в гості, придумала, що лічильники хочу перевірити, бо інакше вона мене б і не впустила. Дивлюся, їм і справді місця мало в однокімнатній квартирі з двома малими дітьми. Але що я їм пораджу?
За 8 років їхнього шлюбу зять вже і сам міг би щось придумати. Ну хіба не так? Я їх на старті житлом забезпечила, а далі самим треба рухатися.
Донька мене навіть чаєм не пригостила, а зверхньо заявила, що у неї немає зайвих грошей на частування.
Мені дуже прикро, бо я її не так виховувала. А коли вона так змінилася – я просто не уявляю.
– Тісно нам в одній кімнаті. Діти ростуть, розвернутися нема де. Якби ви помінялися з нами квартирами, все було б у нас добре, – каже донька.
– Почнемо з того, що ми з батьком вже звикли до комфортного життя в новій оселі нічого міняти не збираємося, хочемо хоч на старість пожити добре. Спимо ми в різних кімнатах, адже у нас різний режим дня, тому в одній кімнаті ми ніяк не уживемося. Та й взагалі, ми й так за вас вирішили квартирне питання, а далі ви вже якось самі, – відповіла я.
– Значить, ви з батьком мене не любите, якщо допомогти не хочете! – картає мене Наталя.
Я просто зібралася та пішла. Не думала я, що ми з чоловіком таку невдячну доньку виростили.
Чоловік злиться, він не погоджується на обмін квартирами. Як і я. Якщо дочка не схаменеться, спілкування між нами зовсім припиниться. І хто в цьому винен?
А яка ваша думка? Я погана мама, бо не хочу поступитися житлом рідній дитині? Чи я все правильно роблю?
А як би ви вчинили на моєму місці?