– Якщо твоя мама так ідеально все робить, то, може, варто жити з нею? – я глянула на Ореста з усією суворістю, на яку тільки була здатна після його чергового зауваження.
Він, з притаманною йому легкістю, лише знизав плечима:
– Ну, Віро, давай без цих сцен. Я ж просто сказав, що її борщ смачніший. Тут нічого такого немає.
Але для мене це було не “нічого такого”. Це був черговий крок у нескінченному марафоні змагань із його матір’ю. І я навіть не намагалася вигравати – зрозуміла, що це безнадійно ще на початку нашого шлюбу.
Орест завжди був маминим улюбленцем. Наймолодший син у багатодітній родині, він ріс у затишку і під постійним наглядом. Пані Олена була однією з тих жінок, які знали, як тримати сім’ю в порядку. Її пиріжки з капустою славилися на весь наш район, а борщ із копченими ребрами був на рівні кулінарного шедевра. Тож коли я, молода і завзята, увірвалась у його життя, Олена Миронівна одразу обрала тактику конкуренції.
– Вірочко, ти не переймайся, якщо у тебе не все виходить. Я свого часу теж довго вчилася. Але от дивися, як я начинку для вареників роблю, – так почався наш кулінарний «курс молодого бійця», де я стала учнем, а вона – невизнаним генералом.
Мене це дратувало, але я мовчала. Бо любила Ореста, бо вірила, що з часом він побачить, що я не гірша. Але час минав, а Орест тільки більше захоплювався маминими талантами.
– Ти б теж могла взяти приклад, – казав він, коли мама приносила нам свіжоспечений хліб чи каструлю голубців. – Дивись, як вона старається.
Я не хотіла брати приклад. Я хотіла, щоб мене любили за те, яка я є.
Час від часу ситуація доходила до точки кипіння. Ми сперечалися, він ішов із дому і проводив вечори в мами. Інколи я навіть починала думати, що ми ніколи не домовимося. Але тоді з’являлася та частина мене, яка вперто трималася за цей шлюб.
Проблема в тому, що на роботі я була іншою людиною. У своєму офісі я відчувала себе впевненою і компетентною. Я керувала командою, приймала важливі рішення. А вдома – лише “незграбна господиня”, яка “завжди могла б краще”. Цей контраст псував мене зсередини.
Ситуація досягла кульмінації кілька місяців тому.
– Віро, а ти б могла спробувати навчитися готувати мамині пельмені, – сказав Орест за вечерею.
– А може, ти б спробував навчитись любити те, що готую я? – відповіла я різкіше, ніж хотіла.
Він розгублено подивився на мене, але нічого не сказав. Того вечора він пішов до мами. І не повернувся ночувати.
Тоді я вперше серйозно задумалася: чи варто боротися за ці стосунки? Мене мучила дилема – що важливіше: залишатися в шлюбі, який дедалі більше розчаровував, чи дозволити собі бути щасливою?
Того ж вечора я познайомилася з Олексієм. Він був нашим новим сусідом. Ми перетнулися біля ліфта, коли я поверталася з роботи. Він посміхнувся:
– Доброго вечора! Ви, мабуть, живете поверхом вище?
Я кивнула, і ми обмінялися кількома словами. Спочатку це були випадкові розмови, а потім вони стали довшими. Одного разу я запросила його на чай.
Цей вечір перевернув усе. Олексій виявився людиною, яка вміла слухати. Він цікавився моєю роботою, моїми захопленнями. Він навіть попросив рецепт мого улюбленого пирога – і не тому, що він “могли б бути краще”. А просто тому, що хотів його спробувати.
З кожною зустріччю я відчувала, як росте моя впевненість у собі. Мені здавалося, що я знову дихаю. Але одночасно мене мучило відчуття провини.
Коли Орест повернувся через кілька днів, я вже не була тією жінкою, що на все закривала очі.
– Ми маємо поговорити, – сказала я.
Він не очікував, що я займу таку впевнену позицію. Я розповіла про те, як мене руйнують його постійні порівняння. Але він просто знизав плечима:
– Ну, Віро, я ж не винен, що моя мама так класно готує.
Це була моя остання нервова клітина. Я вирішила подати на розлучення.
Зараз я живу одна і знову вчуся цінувати себе. Олексій став моїм другом – і, можливо, кимось більшим. А Орест повернувся до мами.
Я не знаю, чи вчинила правильно. А що б зробили ви? Що важливіше: боротися за стосунки чи дозволити собі відпустити те, що більше не приносить радості?