– Мамо, ну помилився чоловік, необдуманих речей наробив, – Марія майже плакала. – З ким не буває? Ви ж все життя разом, невже в тебе нема до нього жодної жалості?
– Поки що ні, – Валентина Іванівна дивилася у вікно і навіть не повернулася до дочки.
– А мені дуже тата шкода. Ти б бачила, як він переживає: змарнів, очі сумні, на роботі допізна сидить. Гульбанить часто. Я його таким ніколи не бачила. Адже він зовсім один залишився, сам собі не радий.
– Ну, звичайно, неприємно усвідомлювати, що ти сам зруйнував своє життя.
– Він же хоче все виправити, мамо. Зрозумів, що був не правий, але зараз він на все готовий, щоб… – донька підбирала слова. – Щоб було як раніше.
– Це він тобі сказав? – Мати, нарешті, подивилася Марії в очі. – Чи це ви з Михайлом хочете сім’ю «як раніше»?
– Ми всі цього хочемо, – у голосі дочки блиснула надія.
– Тобто, ви втрьох вже про все домовилися? Думаєте, мама добра, має прощати, забувати про себе заради вашого блага? Так от мої дорогі діти: мені не потрібні ні його вибачення, ні його каяття. Жодних «як раніше» не буде, ти ж розумієш? Не можна стерти те, що сталося. Думаю, всім нам буде краще, якщо ваш батько поживе нарешті те життя, про яке мріяв. Так і передай йому, Марія. Він одержав усе, чого йому так не вистачало – свободу та пригоди.
– Мамо, невже ти сама не сумуєш за колишнім життям? Адже ви добре з татом жили, дружно, не пам’ятаю навіть, щоб ви сварилися.
– А ми не сварилися, Марія, він просто зрадив мене на старості років, – мамин голос став металевим. – Чи ти забула? Знайшов молоду, сам вирішив розлучитися, сам пішов і одружився з іншою. Йому було мене не шкода.
– Він розлучився вже, мамо! Там все скінчено! Батько залишився зовсім один. Хоче повернутись.
– І? Нехай хоче, я тут до чого? Хіба він один? У нього чудові син та дочка, онуки. А головне – гроші є, робота, житло, здоров’я. Завидний наречений. Чоловік, як він сам висловився, у розквіті сил. Знайде ще своє щастя.
– А ти?
– Не знаю. Може, і я знайду. Але поки що мені добре одній. А ти перестань, будь ласка, грати у миротворця. Хоче твій батько вибачення – сам нехай напружується, а не перемовників підсилає. Хоча краще нехай на сайт знайомств анкету виставить – там великий вибір молодих та привабливих.
Щодо того, що їй добре однієї, Валентина не лукавила.
Андрій пішов чотири роки тому, і вона, прийшовши в себе, встигла оцінити переваги самотнього життя. Тієї самої, коли «хочу халву їм, хочу пряники». У неї такого досвіду не сталося. Адже вона з чоловіком прожила довше, ніж без нього: у юності стала дружиною і матір’ю, і все життя без залишку роздавала себе близьким.
Відхід чоловіка, звичайно, був для неї несподіванкою. Не те щоб світ звалився, ні. Валентина знала характер чоловіка і все сімейне життя не мала підстав для ревнощів. Хоча не відкидала якихось інтрижок, легкого флірту – Андрій був привабливим чоловіком, а згодом і заможним. Багатьом подобався.
За рекомендацією друга син привів до сімейної фірми 35-річну Дарину – маркетолога з великим досвідом. Чоловік спочатку її пропозиціям не дуже довіряв, але жінка ні в чому не помилилася. Продажі пішли вгору паралельно з інтересом боса до розуму та креативності нової співробітниці. Він і вдома про неї без упину розповідав.
За півроку почався роман. Вся фірма стежила за прекрасною мелодрамою і з захватом пліткували про боса та його пасію.
Дружина, як завжди, дізналася останньою.
Найбільше Валентину образив той факт, що діти були в курсі. Син разом із батьком працював, сестрі розповів.
Знали та мовчали.
Мама, вже після розлучення, знайшла сили запитати: «Чому?»
Михайло не зміг про це говорити, а Марія сказала щось на кшталт «мамо, ми в шоці були спочатку, потім думали, що батько необдумано це зробив. Що це у нього швидкоплинне і швидко пройде, з ким не буває. Та й видно було, що вона його просто через гроші вибрала, їй, крім грошей, не треба нічого».
Але Андрій такої банальності, звісно, не бачив. Він потай купив Дарині квартиру і в якийсь момент переїхав туди. Момент був критичний – Дарина чекала на дитину.
Валя, коли все дізналася, одного не могла зрозуміти: «Невже в 53 роки можна настільки закохатися, щоб зруйнувати своє життя?».
А чоловік їй на це видав:
– Знаєш, я вже забув, коли ти на мене такими очима дивилася захопленими, вдячними. У тебе онуки одні в голові, дача. Я себе дідом поряд з тобою відчуваю, розумієш? А Дарину – своєю ровесницею. Працював все життя на вас, хочу пожити в насолоду.
Що тут заперечиш?
Якщо дитинство в одному місці заграло, треба чоловіка відпустити з миром. Перепрацювала людина, хай відпочине з молодою дружиною, а вона, Валентина, теж від родинних турбот відпочине. Їй і на думку не спадало жити на своє задоволення, вона все життя про інших думала. А вони як їй відплатили.
… Після народження сина чарівна Дарина змінилася.
Найгірше вона почала ревнувати Андрія до його дорослих дітей, почала просити участі та допомоги з немовлям у таких обсягах, про які він зі старшими і подумати не міг.
Та й загалом сивий вже Андрій усвідомив, що даремно так хорохорився і молодився. Онуки у його віці – саме те.
Прийшла туга за минулим життям. Заграли фарбами роки щастя з жінкою, яка не діставала вічними проханнями, була чудовою господаркою та матір’ю. Навіщо, навіщо, навіщо він сказав дружині, що йому не потрібна ровесниця? Хто його про це просив?
Від молодої дружини Андрій пішов за два роки. Валентина на той час знайшла собі ровесника.