Навіть не знаю, чи розповідати про цю історію своїй мамі. Боюсь, що вона приїде і влаштує “бурю.
– Ну як це ти знову нічого не встигла? – гарячкувала Марія Степанівна, стоячи посеред кухні з руками в боки. – Я ж чітко сказала: борщ, вареники зі шкварками! А ти знову – вівсянка! Хто таке їсть у нашій родині?
Я опустила очі, мішаючи ложкою ту ж саму “вівсянку з фруктами”, яка тепер стала символом мого провалу. Ну, невже це щось погане? Ми з Олегом її любимо, корисно ж. А свекруха ледь не з лиця спала, коли побачила, що борщу я таки не наварила.
Мене звати Ірина, і я ще зовсім молода дружина. Ми з Олегом живемо в його батьківському домі, бо так простіше, принаймні поки що. Проте з того часу, як я потрапила під дах до Марії Степанівни, моє життя стало схоже на випробування.
– В нашій сім’ї здавна заведено, що на неділю має бути все як годиться, – розгортала вона свою тираду. – Борщ – це святе! І вареники! А вівсянка… Боже борони, щоб хтось таке їв у неділю!
Мені хотілося сказати, що для нас із Олегом ці кулінарні традиції не настільки важливі, але вона не давала слова вставити. І так було в усьому. Ранок починався з її вказівок, день тривав під її контролем, а ввечері вона знаходила привід дорікнути мені за те, що “нічого корисного за день не зробила”.
Наприклад, нещодавно вона знову затягнула свою пісню, бо я в свій час огірків і помідорів не законсервувала. Я спробувала пояснити, що ми з Олегом не їмо соління – він їх не любить, а мені вони просто не корисні. Але вона лише махнула рукою:
– Ой, не вигадуй. Зробила б – то б з’їли, з часом зрозумієш, що це треба.
Мої прохання або пропозиції вона сприймає, як пусті балачки. Навіть коли я намагалася розповісти їй про свою роботу – бо я фрілансер і заробляю через інтернет – вона лише пирхнула:
– Та не сміши мене. Заробітки в комп’ютері! Ніколи таке не чула. Робота – це коли руки болять, а не кнопки натискати.
Мій Олег здебільшого мовчить, коли між мною і його мамою виникають суперечки. Інколи намагається нас помирити, але це схоже на спроби приборкати бурю ложкою.
Одного разу свекруха взяла мене із собою до Зарваниці, мовляв, побачиш, як треба жити по-людськи, побожніше. Я не відмовилася – думала, може, це покращить наші стосунки. Але все вийшло навпаки.
– Ото ще сором, – шептала вона сусідці дорогою назад. – Навіть молитви “Царю Небесний” не знає. Що це за виховання? Що її батьки з нею робили?
Мені хотілося провалитися крізь землю. Ну невже вона не могла утриматися і не виносити наші сімейні справи на люди?
Щовечора я думаю, як знайти підхід до цієї жінки. Вона ніяк не хоче зрозуміти, що я маю своє бачення життя і свої способи робити все для нашої сім’ї. Але поки що я відчуваю себе чужою у цьому домі.
– Іро, ти ж молода, – нещодавно зауважила одна з сусідок. – Потерпи трохи, а там Олег добудує свій будинок, і зможете переїхати. Головне, щоб він тебе підтримував.
Але чи це вирішить проблему? Як мені порозумітися з Марією Степанівною зараз, щоб наше спільне життя не було суцільним полем бою? Чи варто взагалі намагатися? Що б ви мені порадили?