— От скажи мені чесно, ти взагалі не бачиш, що Андрій усе тягне на собі? Він і працює, і вдома все робить. А ти сидиш із книжками та гуляєш. Як це розуміти? – таке запитання я поставила невістці, коли поспостерігала за її поведінкою і їхнім житттям.
У мене просто слів бракує. Я на це вже дивитися не можу. Але мені доводиться. І навіть слова сказати не дають. Я вже два тижні живу у сина і невістки, бо в мене вдома зламалося опалення. Полагодити швидко не виходить, тому залишаюся тут.
Мій син Андрій щодня їздить на роботу. Встає о пів на шосту ранку, повертається пізно ввечері. Завжди з продуктами. Вечеряє те, що я або невістка приготуємо.
А невістка Ліда вдома з дітьми, бо в декреті. Щось пише, працює віддалено, але не те, щоб на справжній роботі.
Я, звісно, одразу не хотіла втручатися. Ну як, це ж їхня сім’я, їхнє життя. Але коли я побачила, що тут твориться у вихідні, то просто вже не можу мовчати!
В суботу вранці син встав і одразу почав готувати сніданок. Потім прибрав на кухні, погрався з дітьми, попрасував якісь речі, навіть ванну встиг вимити.
А невістка? Сидить у кріслі з книжкою, як королева. Потім ще й подружка подзвонила, і вона пішла з нею десь гуляти.
Ввечері, коли вона повернулася, я вже не витримала. Ми сіли за стіл пити чай, і я почала.
— Лідо, я два тижні у вас живу і бачу, як усе тут відбувається. Хочу поговорити.
— Давайте, кажіть, — відповіла вона з усмішкою.
— От скажи мені чесно, ти взагалі не бачиш, що Андрій усе тягне на собі? Він і працює, і вдома все робить. А ти сидиш із книжками та гуляєш. Як це розуміти?
Вона подивилася на мене спокійно, але трохи здивовано.
— Мамо, а вам не здається, що ви бачите тільки те, що хочете бачити?
Я аж розгубилася.
— Що це значить? Я бачу те, що є. І це несправедливо!
І тут вона почала говорити. Каже, що діти — це теж робота. Що вона постійно з ними: годує, вдягає, укладає спати, займається уроками зі старшим.
Що ті книжки чи походи в театр або кафе з подружками — це її єдиний спосіб хоч якось відпочити, бо якщо не буде відпочинку, вона просто виснажиться.
— А Андрій? — перебила я. — Він хіба не має права на відпочинок?
Вона зітхнула.
— Має. І я роблю все, що можу, щоб йому було легше. Просто ви цього не помічаєте.
У кімнаті повисла тиша. Син мовчав. Я мовчала. А потім вона додала:
— Я розумію, що вам здається, ніби я нічого не роблю. Але я справді стараюся, і ваш син мною як дружиною цілком задоволений, а я – ним.
Я не знала, що відповісти. Може, я справді щось не так зрозуміла? Чи, може, вона просто виправдовується? Син мене не підтримав, але й не захистив її.
І тепер я не знаю, що робити. Може, залишити все як є? А може, все-таки сказати ще раз усе прямо, щоб вона зрозуміла? Але чи зрозуміє вона мене?
Фото – авторське.