Я прожила важке життя, і знала, що добро повертається, але навіть не думала, що і я дочекаю такого на старість. Нещодавно мене так здивував мій колишній зять, що важко і описати. Він не просто мені віддячив за те добро, яке я йому колись зробила, але і сам змінився до невпізнання.
В суботу я поралася на городі, садила цибулю, а в голові крутилася одна лише думка – звідки взяти гроші, щоб полагодити дах. Весь тиждень лив дощ, і моя стріха почала сильно протікати. Пенсія у мене маленька, мені ледь на життя вистачає, а кредит мені уже не дадуть. До доньки звертатися марно, постійно скаржиться, що їй грошей не вистачає.
Марина моя ще багато років тому заміж вийшла і з чоловіком поїхала в Америку. Телефонує мені рідко, і постійно каже, що їй там важко, що вони з чоловіком мусять багато працювати, щоб щось заробити. За таких обставин мова про фінансову допомогу від доньки не йде. Вона вважає, що у мене є пенсія, город, і кілька курочок, і на цьому прожити можна.
Дочка моя завжди була такою. Вона перше за себе думала, а потім і за інших. Заміж вона вийшла за Івана, хлопця з нашого села. Спочатку у них все добре було, але потім Іван став на роботі затримуватися, і частенько приходив додому напідпитку. Виправдовував себе, що у них є така традиція серед чоловіків – в кінці робочого дня перехилити по чарчині.
Марині це не подобалося, вона попереджала чоловіка, що якщо він не припинить так робити, то вона піде від нього. А ще, Марина дуже хотіла кращого життя, і вимагала від Івана, щоб той заробляв більше. У зятя нічого не виходило, і одного разу Марина нам заявила, що вона розлучається з Іваном, бо нарешті знайшла собі гідного чоловіка.
Донька зробила як сказала – з Іваном розлучилася, і вийшла заміж за Сергія, доволі успішного чоловіка, який забрав її до себе, а потім вони разом переїхали в Америку.
Іван же після розлучення став ще сильніше пити. Одного разу я поверталася з магазину додому і побачила свого зятя під лавкою в нетверезому стані. Люди проходили повз, і хто сміявся, а кому було байдуже. Я ж залишити Івана там не могла, бо полюбила його як сина рідного. Тоді я попросила сусіда, і ми разом привели Івана до мене, я вклала його спати, а коли він прокинувся, то я вже почала з ним серйозну розмову.
– Синку, – кажу. – Ну навіщо ти так псуєш собі життя. Молодий ти ще, у тебе все попереду. Візьми себе в руки, їдь на заробітки, от побачиш, життя у тебе налагодиться.
Не знаю, чи подіяли мої повчання, чи Іван і сам собі щось надумав, але на наступний день він з села поїхав, і я не бачила його після того багато років.
А в суботу бачу – під’їхало велике чорне авто до моїх воріт, а звідти пан виходить і прямує на моє подвір’я. І лише коли він до мене підійшов впритул, я впізнала в ньому Івана.
– Як Ви, мамо? Ось, був неподалік і вирішив заїхати. Чаю зробите, бо біленьку я за вашою порадою вже давно не п’ю, – сміється.
Мій колишній зять Іван великим бізнесменом став, каже, що все завдяки моїй пораді, яку я йому дала тоді. Він оглянув все навколо, і вже на наступний день привіз мені майстрів, щоб полагодити дах, і пообіцяв, що тепер мене він не залишить.
– Якби не Ви, мамо, не було б мене такого, – каже Іван.
Я розумію, що нічого надзвичайного не зробила – просто допомогла з любові людині у скрутний час, а воно от як мені через стільки років повернулося.