Кінець цього навчального року у нас виявився дуже непростим. Чимало часу діти в школі навчалися дистанційно, і їм і нам непросто було, а останні місяці часто світло вимикали, тому вони не встигали іноді домашні завдання виконувати вчасно, а бувало, що коли вночі не спали, а вранці доводилося в школу йти, то геть розгублені були і оцінки погані отримували.
Тому кінець навчального року я вже чекала сама, але одна ситуація зовсім мене засмутила.
Ми маємо з Миколою два сина: одному 12 років, закінчив 7 клас, а другому – 9. На днях я відкрила щоденник старшого сина, а там зауваження від вчительки і прохання прийти батька в школу. Звісно, що на усі батьківські збори ходжу я, адже чоловік багато працює.
Коли я зустрілася з вчителькою, вона сказала, що останнім часом в мого сина погана поведінка, він на перервах голосно вмикає музику, та й на уроках дозволяє собі діставати телефон і грати якісь ігри.
Коли я прийшла додому після розмови з вчителькою, то відразу сказала старшому синові, щоб він подумав над своєю поведінкою, але телефоном він тепер не буде користуватися місяць. А замість ігор на телефоні син отримав чималий список домашніх справ на весь час поки сидітиме без телефону. Я вважаю, що це правильний підхід, краще, ніж постійно щось доводити, адже розмови з сином у мене на цю тему були не раз.
Перші дні Артем просив телефон, виправдовувався, як завжди, що зрозумів свою помилку, але я відмовилася давати гаджет, адже він не раз давав обіцянки, але не виконував їх. Але потім змирився і справи на краще пішли: Артем трохи забув про телефон, більше гуляв на вулиці, після школи щось мені допомагав. Він став вчасно вчити уроки, виконувати усі мої доручення та зрозумів, що йому доведеться провести місяць без смартфона. Змирився.
А вчора я прийшла додому і, на свій великий подив, побачила, що Артем грає на приставці разом з своїм молодшим братом. І щоб ви думали – дозволу свого тата!
Ось з цього наша суперечка з чоловіком і почалася. Він вважає, що тиждень син посидів без телефону і достатньо для нього. А також він говорить, що це якось зовсім не справедливо виходить: одному синові не давати телефон, в той час як другий вільний робити, що забажає і заборон для нього немає. На думку чоловіка, виховної бесіди було б цілком достатньо. А місяць сидіти без ігор це занадто.
А я переконана, що я права, адже діток ще з раннього віку потрібно привчати до гарної дисципліни, адже коли вони подорослішають, то важче буде їм щось донести. Та й молодший син спокійніший, він гарно навчається, в школі лише хвалять його, його поведінкою задоволена й я.
Та я все ж вважаю, що мій чоловік навпаки занадто багато дозволяє синам. Вони абсолютно його не слухають. Коли я даю їм вказівки і залишаю дітей з татом, то практично завжди завдання залишаються невиконаними, тому що “тато дозволив зробити потім”.
У моїй же присутності все виконується дітьми старанно і моментально, без будь-яких заперечень. А мій чоловік же ніби не розуміє, що хлопчикам потрібен авторитет в обличчі батька. Вічно пробачає їм всі їх витівки, ніколи не робить суттєві зауваження і практично завжди все дозволяє їм. У нас виходить, що тато добрий, а мама – ні.
Я думаю, що якщо зараз давати дітям багато свободи, не виховувати добре їх, то потім не будемо знати як з ними знайти спільну мову. Мені от дуже цікаво, ось з боку, хто з нас правий? Я занадто вимоглива матуся або це тато наш не усвідомлює всю важливість виховання?
Ось на останньому нашому сімейному прикладі, місяць без гаджетів це занадто або це правильне рішення з мого боку? Як ви з дітьми справляєтеся в подібній ситуації? Чи краще дати їм волю, адже це їх життя?