В новорічну ніч з хвилина на хвилину я чекала від коханого пропозиції руки і серця. Василь нервово ходив по квартирі, але я його розуміла, не часто робиш такий крок у житті. В одну мить в дверний дзвінок задзвонили. В квартиру увійшла жінка і представилась – дружиною мого коханого. – Я хотів тобі сказати, але не встиг! Пробач!
– Ти впевнена, що хочеш це знати? – запитала Ірина, дивлячись мені в очі.
Її голос був спокійний, але саме це мене лякало найбільше. Я не знала, чи готова почути те, що вона збиралася сказати. Уява малювала найгірші сценарії. Проте я не могла більше жити в невідомості.
– Так, – відповіла я, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині все стискалося від страху. – Скажи.
Все почалося напередодні Нового року. Я готувалася до свята з особливим трепетом, адже Василь натякав, що планує зробити мені пропозицію. Ми разом уже три роки, і я була впевнена, що це – той самий чоловік, з яким я хочу провести життя.
Моя найкраща подруга Оксана допомагала мені обирати сукню. Ми вибрали розкішну бордову сукню, яка підкреслювала мою фігуру. – Василь точно втратить дар мови, коли побачить тебе, – сказала Оксана, посміхаючись.
Того вечора в нас вдома зібралися найближчі друзі та родичі. Василь був уважний і ніжний, як завжди. Ми танцювали, сміялися, обмінювалися подарунками. Здавалося, що все йде ідеально. Але близько одинадцятої години вечора сталося щось дивне.
– Ти наче не свій, – сказала я Василю, коли ми опинилися наодинці в кухні.
– Усе добре, – відповів він, але його очі видавали інше. – Просто трохи хвилююся.
Я вирішила, що це через пропозицію. Можливо, він переживає, як я відреагую? Я обійняла його і прошепотіла:
– Усе буде добре.
Ми повернулися до гостей, і я намагалася відкинути тривогу. Та раптом у двері подзвонили. Відчинити пішла Оксана, і через хвилину в кімнату увійшла жінка. Вона була ошатно вбрана, але її погляд був холодний і пронизливий.
– Василю, ми можемо поговорити? – спитала вона, і голос її тремтів, хоча вона намагалася здаватися впевненою.
Усі замовкли. Василь зблід і стиснув мою руку, ніби просив пробачення, хоча нічого ще не сказав. Я дивилася то на нього, то на незнайомку, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
– Хто це? – запитала я, і мій голос здригнувся.
– Я його дружина, – відповіла жінка.
Здавалося, весь світ обвалився в одну мить. Я подивилася на Василя, шукаючи заперечення, але він мовчав, опустивши голову. У кімнаті запанувала напружена тиша.
– Це жарт? – прошепотіла я.
– Ні, – сказала вона. – Я довго мовчала, але більше не можу. Ти маєш знати правду.
Вона витягла з сумочки кілька фотографій і поклала їх на стіл. На знімках Василь обіймав її, вони виглядали щасливими. Однією рукою я притримувала стілець, щоб не впасти. Голова запаморочилася, а в середині защеміло.
– Як ти міг? – запитала я, дивлячись на Василя.
– Я хотів усе виправити, – прошепотів він, але його слова звучали порожньо. – Не хотів, щоб ти дізналася ось так.
– Ти хотів виправити? – саркастично повторила я. – І як ти це уявляв?
Він мовчав. Жінка, яка назвалася його дружиною, мовчки зібрала свої речі і пішла, залишивши мене наодинці з Василем. Гості почали тихо розходитися, залишивши нас у порожній кімнаті.
– Чому ти мовчав? Чому брехав? – запитала я, коли ми залишилися вдвох.
– Я боявся тебе втратити, – сказав він. – Я думав, що зможу з нею розлучитися і почати нове життя з тобою.
– І ти вважав, що це нормально? – вигукнула я. – Жити з двома жінками, як ні в чому не бувало?
Він намагався щось пояснити, але я вже не слухала. Я відчувала себе обдуреною, зрадженою. Усі ті щасливі моменти, які ми провели разом, тепер здавалися фальшивими. Я схопила свою сумку і вибігла з квартири.
На вулиці було холодно, але я цього не помічала. Сльози текли по щоках, а в голові крутилися сотні думок. Як я могла бути такою наївною? Як не помічала, що щось не так?
Наступного дня я зустрілася з Іриною. Вона розповіла мені, що дізналася про мене випадково, побачивши наші спільні фото в соцмережах. Спочатку вона не вірила, але згодом знайшла докази.
– Я довго вагалася, чи казати тобі, – зізналася вона. – Але зрозуміла, що ти маєш знати правду. Так, ми живемо з Василем, як кіт з собакою, але це не змінює того факту, що ми чоловік і дружина!
Я слухала її, і хоча слова були важкими, я вдячна, що вона наважилася прийти. Це дало мені можливість поставити крапку в наших із Василем стосунках.
Тепер я хочу запитати вас, дорогі читачі: чи стикалися ви з подібною ситуацією? Як ви справлялися з таким станом? Буду вдячна за ваші поради, адже зараз я намагаюся зрозуміти, як рухатися далі і чи зможу знову довіряти людям.