Все життя ми собі з чоловіком все шкодували. Я думаю, ми не одні такі, бо якось так було заведено. В серванті було повискладувано тих сервізів, певне з п’ять, а їли ми з чоловіком, з чого не шкода, що давно потрібно було викинути.
Те саме і той кришталь, яким ми любувалися через скло серванту, і ці вази, правда їх я іноді діставала, щоб поставити квіти, які приносив син чи чоловік на день народження.
Те саме стосувалося і столових приборів. Користувались ми таким “різнобарвним”, а нові ложки і виделки лежали акуратно вискладені в коробочки.
Ви знаєте, іноді навіть на свята я їх не використовувала, бо шкода. Лише коли до нас мав хтось прийти в гості, ці “пакунки” можна було розгортати, а після гарно вимити і знову засунути в сервант.
Все життя наживали, трудилися, економили, а прийшов такий час, що нам прийшлось все нажите покинути…
Коли ми закривали свою квартиру на сході України, то я не могла стримати сліз. Я щиро вірила і вірю, що ще туди потраплю, як і чоловік…
Діти не вагаючись нас забрали до себе в столицю. Нам вони орендували невеличку однокімнатну квартиру, в якій ми в такому віці почали обживатися.
Важко було, ще й через це все чоловік занедужав. Де ми тільки з ним не були, що тільки не робили.
Якось від сусідки під під’їздом я дізналася, що за якоюсь адресою надають допомогу, таким як ми.
Ми з чоловіком пішли і це виявилося правдою.
Того дня ми повернулися додому з великими торбами продуктів, а ще, з двома, новенькими запакованими подушками.
І знову тут в мене щось включилося… Ви думаєте, ми розпакували ці подушки? Ні, вони так і лежали в шафі в тому целофані, а спали ми на стареньких і не зручних.
Мені було їх шкода, як і того посуду і кришталю…
Мій чоловік, який так міцно ніс під пахвою цю подушку, так на ній і не поспав… Пів року тому його не стало, а ми так вірили, що вдвох повернемось додому, до нашого дому, де ми все робили своїми руками. Не судилося.
Я залишилася одна. Ось тоді син з невісткою і забрали мене до себе.
Десь місяць часу ми з Марічкою сортували все добро, яке ми вже нажили в Києві. Невістка виділила мені полицю в шафі, розклала одяг, який перед тим попрала, одягла на ковдру підодіяльник і застелила ліжко.
Коли ввечері я готувалася до сну і розстелила постіль, то побачила подушку, на якій я так мріяла поспати, як і мій чоловік…
Тієї ночі я не могла заснути. Сльози самі котилися з очей. Чому ми себе так вели? Чому все шкодували? Для кого?
Моя невістка навіть не думала, вона взяла і положила мені цю подушку.
І ось настав час, що я їм з гарної посуди, користуюсь красивими приборами і сплю на подушці, про яку мріяла все життя.
Дякую Богу, що мої діти не такі як ми колись. Вони живуть тут і зараз.
Сьогодні я хочу це сказати кожному: Не жалійте собі на тому світі – НІЧОГО! Бо життя сьогодні є, а завтра може вже й не бути…
Автор – КАРАМЕЛЬКА