Коли я надумала від безвиході їхати у Францію, то навіть не уявляла, який крутий поворот очікує на мене. Тоді мені здавалося, що моє життя закінчилося.
Два роки тому я поїхала в Париж, намагалася влаштуватися хоч на якусь роботу, а зараз я виходжу заміж. Мій чоловік – заможний француз, який зараз намагається зробити все для того, щоб я почувалася щасливою.
– Марино, ще не все втрачено, – жартує Жан. – Будемо разом наздоганяти щастя.
Перед тим, як прийняти рішення їхати за кордон, я розлучилася з чоловіком. Мені тоді було 39 років, мій чоловік знайшов собі іншу і привів її до нас додому.
Найприкріше в цій ситуації було те, що дві наші майже дорослі доньки (старшій – 19 років, молодшій – 17), виявили бажання залишитися з батьком.
Мій чоловік має гроші, і він пообіцяв донькам, що купить їм по квартирі, якщо вони признають його нову дружину. А ще, мій колишній чоловік методично переконував наших дітей в тому, що я погана мама. В підсумку, це спрацювало і діти лишилися з ним.
Я настільки важко переживала цю подію, що просто не знала, що мені робити. Якийсь час я жила у своєї мами, а одного разу я їхала в автобусі на роботу, і мені в голову прийшла думка – а що мене тут тримає? В мене кожен наступний день схожий на попередній: я прокидаюся, їду на роботу, працюю, і повертаюся вночі додому.
Обдумавши все добре, я вирішила їхати у Францію, де давно жила одна моя далека родичка. Надія мене прийняла у себе, а потім знайшла мені роботу.
Я стала нянькою 5-річної дівчинки, яку виховував батько один, бо його дружини, на жаль, не стало, коли дитина з’явилася на світ.
Робота мені подобалася, дівчинка була чудовою, ми з нею швидко порозумілися, навіть при тому, що я не знала мови, але Амелі мені з цим питанням швидко допомогла. З дітьми мову вивчити значно легше.
Жили ми у великому будинку, бо Жан дуже небідна людина. Він весь час був на роботі, а ми з Амелі вдома займалися своїми справами.
До мене вони не ставилися як до обслуговуючого персоналу, я з самого початку стала відчувати себе членом їхньої родини.
А потім у нас з Жаном виникла симпатія, але ми ще довго придивлялися одне до одного. Він всього на 2 роки старший за мене.
Жан часто влаштовував для нас романтичні вечері, привчав мене до французької кухні. Я коли йому розповіла про своє життя, він не вірив, що так буває.
А нещодавно він зробив мені пропозицію, і я погодилася. А що тут думати? Життя дало мені шанс стати щасливою і я ним скористаюся. Жан мені дуже подобається, у нас з ним справжні почуття. Його донечка вже кличе мене мамою, і я теж її люблю як рідну.
В червні виходить заміж моя старша донька, і вона покликала мене до себе на весілля. Я приїхала, але не одна, а з Жаном, він сам виявив бажання мене супроводжувати.
Треба було бачити очі мого колишнього чоловіка, він коли побачив, якою я стала, то просто не міг цього пережити, його вже нічого не тішило.
І доньки мої теж змінили свою поведінку щодо мене, коли побачили, що мама тепер дуже непогано влаштована. Вони стали мене питати, коли я їх до себе в Париж заберу.
Ми з Жаном подарували на весілля старшій доньці тисячу євро, молодшій я теж привезла гостинці і подарунки, але на цьому все.
Тепер у мене інше життя, є чоловік і маленька донечка, яких я люблю. А мій колишній чоловік і мої доньки зробили свій вибір, коли практично вигнали мене без нічого на вулицю. Так що я їм нічого не винна. Ну хіба не так?