Тернопільчанка Лілія Мусіхіна понад десять років вивчає українську магію. Пройшовши пішки сотні кілометрів і зустрівшись із безліччю мольфарів, відьом, ворожок та знахарів, науковець-фольклорист переконана: «знаючих» людей в Україні набагато більше, ніж ми собі уявляємо…
Її жартома називають відьмознавицею, мольфаролюбкою та кандидатом магічних наук. Усе тому, що більше, ніж вона, про українських чаклунів та ворожбитів не знає ніхто. Тим часом філолог за освітою й етнограф за покликанням Лілія Мусіхіна понад усе хоче віднайти і зберегти те, що називають народними віруваннями та обрядами.
«УКРАЇНСЬКА МАГІЯ МАЄ ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ»
Взувшись у зручне взуття і вбравшись у практичний одяг, Лілія кладе в наплічник їжу, змінну одежу, намет, спальник, туристичний килим-каремат, диктофон, фотоапарат, записник і вирушає в дорогу. Зазвичай організовує експедиції з кількома друзями-однодумцями, часом «колесами» допомагає чоловік, тоді її дослідницькі роботи мобільніші. Утім найчастіше Лілія мандрує пішки – йде від села до села, розшукуючи людей, які відають більше за інших.
– Якось із тяжким наплічником пройшла понад тридцять кілометрів одним лише кукурудзяним полем! – згадує мандрівниця-дослідниця. – Коли через тиждень скинула з себе рюкзака, зрозуміла, що таке рай. Але як розібрала записи, зрозуміла й те, що йшла недаремно. Повірте, для жінки це каторжна робота. Та вона варта таємниць, які вдається розкрити.
Лілія бере у відьом інтерв’ю, записує усе на диктофон або олівцем, сидячи на порозі, бо деякі бабусі навідріз відмовляються мати справу з невідомою їм технікою.
– Ці люди не дуже афішують свою діяльність. Ніхто нікому прямо не скаже: «Я – відьма», чи «Я – мольфар», – розповідає Лілія. – Аби знайти компетентну людину, спершу запитую у перехожих, до кого звертаються, коли комусь поробили чи хтось захворів і треба попити якоїсь настоянки з трави. У кожному селі мене відправляють, як мінімум, до однієї хати. А буває – й до трьох-чотирьох.
Дослідниця каже, що українська магія має жіноче обличчя, на відміну від російської, яка здебільшого чоловіча.
– У нас відунками є жінки і, що вельми цікаво (мабуть, це пов’язано з менталітетом), у Росії вербальна складова магії спрямована на замовляння «проти суддів», «щоб власті не побили», «щоб суддям роти позакривати», – конкретизує етнограф. – А ще там багато «чорної» магії: поробити на зло. А в нас найчастіше знаходила замовляння «щоб дитина добре спала», «щоб зуби не боліли», «щоб коханий любив», «щоб чоловік не зраджував»… Тобто українська магічна складова кардинально різниться від сусідської.
«ЧАРИ ЩОДНЯ СУПРОВОДЖУЮТЬ НАС»
Лілія згадує, як цьогоріч їй пощастило зустрітися з жінкою, яка направду «знає» дуже багато, але спершу відмовлялася говорити.
– Вона боялася, що почну нарікати, звинувачувати, що вдається до магії, – роз’яснює тернопільчанка. – Незважаючи на те, що послугами цієї бабці користуються усі, частина односельців налаштована проти неї. Але для мене як науковця ці люди є носіями прадавньої традиції, того, що лежить у підвалинах нашої духовності, свідомості, того, що супроводжує нас від зародження людства й дотепер.
Магія супроводжує кожного з нас, адже навіть привітання «добрий день!» – це магічна формула, за допомогою якої бажаємо комусь удачі. Коли збираємося за святковим столом і бажаємо один одному «доброго здоров’я», це теж магія. Чи вибираємо дитині ім’я… Називаємо її гарно, милозвучно, аби це означало щось гарне й принесло щастя та радість: ім’я є оберегом.
Я сама родом із Хмельниччини і знаю родину, в якій постійно помирали діти. У жінки були викидні… Батькам було важко з цим змиритися, й вони стали хапатися за будь-які рятунки. Якась бабця порадила назвати дівчинку, яка мала народитися, геть нестандартним для регіону іменем. Дитину нарекли Мальвіною. І нині в селі живе баба Малька, в якої купа дітей, онуків – усе добре. Бо ці речі спрацьовують.
Лілія повідала дивовижний випадок зі свого життя. Якось одна бабуся, коли розповіла усе, що цікавило дівчину, раптом сказала: «А тепер скидай штани». Виявилося, бабця побачила, що в Лілії на ногах рожа й вирішила полікувати. Накрила червоною тканиною, «пошаманила», коли ж зняла шматку, то одна нога була чистою, а другу вкривало лише кілька плям.
– Магія працює! Я не можу пояснити, як саме, але вона діє, – каже Лілія Мусіхіна. І ділиться ще більш неймовірною історію своїх друзів: – Моя товаришка ніяк не могла скласти іспит на права, а друг – одружитися. Бабуся подивилася на обох і каже: «Будемо віск зливати». Після виливання воском дівчина отримала на права, а хлопець з нею одружився, вони чекають на дитину.
«ДОМОВИК НЕ ЛЮБИТЬ, КОЛИ ЖІНКА СПИТЬ ГОЛА»
За роки мандрувань Україною Лілія Мусіхіна багато чого бачила й довідалася. Розшукуючи таємниці чоловічої військової магії у Дніпропетровській та Запорізькій областях, вона дійшла невтішного висновку, що в тих місцях знищили корінне населення, тому знайти якісь автентичні матеріали практично годі. Проте вона дослідила вірування у домовика, яке дуже поширене в тих краях.
– У кожній хаті стоїть відкрита цукерничка чи банка з медом, або лежить кілька цукерок, – повідує. – Виявляється, ці солодощі – для домовика. Як пояснили містяни, коли не годувати його, то не допомагатиме. Дуже багато людей розповідали про свої контакти з домовиком: не лише те, що чули, як він стукав-грюкав, а й про те, який має вигляд, де любить спати, і навіть за що людину душить. Мовляв, так він попереджає, коли щось має статися, або ж карає жінку, яка лягла спати без сорочки. Домовик дуже не любить, коли жінка спить гола.
Із Карпат фольклористка привезла ще одну цікаву історію.
– Там дотепер заведено ворожити на гадюці, – розповідає. – Одна дівчина за традицією спекла на гадюці хлібець. З’їла його і протягом цілого наступного дня мовчала. А вночі їй мав наснитися наречений. Коли мама запитала у неї про сон, вона не зізналася, що їй наснився чоловік, який жив з другого боку гори й мав велику родину. У сні він зізнався, що є чарівником. За кілька літ померла його дружина, і він справді посватався до дівчини. Нині цю жінку знають як шептуху…
У хатах на Тернопільщині та Хмельниччині Лілія бачила на підвіконнях ляльок.
– Кажуть, є такі демони, які утворюються з матерів, що померли вагітними або після пологів, – роз’яснює чергове вірування. – Найчастіше їх називають мамунами. Вони можуть красти у дітей сон. Тому батьки ставлять ляльку, щоб нею гралася мамуна. А найпростіший спосіб уберегти маля від безсоння – у дитячій кімнаті поставити догори ногами віника.
«РОЗДОРІЖЖЯ – МІСЦЕ КОНТАКТІВ ІЗ НЕЧИСТОЮ СИЛОЮ»
Спілкувалася дослідниця і з людьми, які контактували з мавками, або просто на порозі ловили відьом. Участі у магічних дійствах Лілія не бере, лише спостерігає. До того ж імен знахарів чи мольфарів не називає, адрес не видає, їхніх таємниць не розголошує. Вона зібрала всі ці факти, проаналізувала й висвітлила під однією палітуркою. Тому її найсвіжіша книжка «Магія українців устами очевидця» стала чи не найрезонанснішою цієї осені.
– Комусь колись треба було це зробити! – коментує тепер уже письменниця Лілія Мусіхіна. – Мої інформатори просили зберегти їхні знання й передати нащадкам. Але якщо хтось хоче знайти у цій книзі практичні поради замовлянь чи відроблень, то нічого не вийде: вона має суто науковий підхід. Кожен магічний обряд чи дійство я розглядаю за компонентами: магічні час, стихії, слова, предмети, простір… От який хатній куток є священний, а який ні, чому багато магічних дійств відбувається на роздоріжжі, роз’яснюю, чому не варто піднімати річ, яку знайдете на перехресті доріг…
– І чому ж?
– Бо на ці предмети здійснюють «передачу» хвороб і залишають їх на роздоріжжі, бо воно є місцем контактів із нечистою силою. Себто туди «виносять» хвороби…
Крім цього, авторка розповідає у книзі про міфологію тваринного світу, магічне в людині та магічні рослини.
– Приміром, щоб дівчинка росла гожа й щаслива, її пуповину зберігають, поки йтиме до школи, – деталізує. – Згодом пуповину дають дитині, аби розв’язала, приказуючи, що тоді розв’яжеться розум, і закопують під яблуньку: не домашню, а ту, звідки люди найбільше беруть яблук. Загалом, аби яблуня добре родила, її перший плід найкраще віддати вагітній жінці.
Найближчим часом фольклористка планує вирушити в етнографічну експедицію на Полісся, бо там є сліди вовкулак. У лісах біля Луцька є кілька хуторів, де люди вірять у те, що вони перетворюються на вовків. Тож незвідане знов кличе невтомну мандрівницю в дорогу.
Жанна КУЯВА