Що для вас є патріотизмом? Нинішні масові передвиборні вияви українського патріотизму чимось нагадують пофарбований неякісною фарбою старий якісно зроблений фасад. Коли під впливом, сказати б, агресивного зовнішнього середовища ця фарба лущиться й опадає, то зорові відкриваються старі гасла, що збереглися на міцно прокладеному колись ґрунті «совковості».
Про це пише Захід.нет.
Зовнішнє покриття відвалюється шматками, і зі старих та нових написів робляться часом курйозні словосполучення, типу – украдянський патріотизм.
Сучасний український патріот мені особисто асоціюється з відставним радянським офіцером, університетським завгоспом періоду «здобуття державної незалежності». Він в холодну пору ходив у добротній офіцерській шинелі без нашивок, у ясній смушковій шапці та в генеральських штанах з лампасами. Коли навесні 1990 року я за дорученням Студентського братства виводив однокурсників-філологів на мітинг до пам’ятника Франкові, він суворо подивився на мене і сказав: «Таких, як ти, треба гнати з університету, щоб ви не ганьбили горде звання радянського студента».
Восени 1991 року, коли за участі комуністичної «групи 239» парламент УРСР вже проголосував за незалежність України, а студентів організовано разом з викладачами зганяли на мітинги в підтримку незалежності, я йшов на пиво. І тоді той самий товариш, а тепер – пан, вбраний вже повністю у цивільне, суворо подивився на мене і сказав: «Таких, як ти, треба гнати з університету, щоб ви не ганьбили горде звання українського студента».
Більше я його не зустрічав, але той суворий погляд мені досі вбачається в обличчях тих посивілих вже, як і я, людей з минулого, які публічно у вишиванках читають Шевченка зі сльозами на очах чи співають «Ще не вмерла» з рукою на серці. Або просто забарвлюють у синьо-жовті кольори все, що можна – від фарбування дерев’яних срачів до підсвітки фасадів величних храмів. Чи коли вони розмовляють з російськими туристами принципово по-українськи, вдаючи, ніби їх ніколи – в школі, інституті чи армії – не вчили російської. Ще й з таким переможним виглядом, ніби за роки незалежності українська стала мовою міжнаціонального спілкування.
По-людськи я їх навіть розумію, безпристрасно усвідомлюю це їхнє бажання сховати за гіперболізованим українським патріотизмом свою обивательську сутність, сформовану у радянські часи – за радянськими взірцями і стандартами. У чому це виявляється? Є кілька певних ознак украдянського патріотизму.
По-перше, він масово розквітнув у рамках дозволеного. Саме за комуністичних часів демонстрування радянського патріотизму було масовою практикою, вплетеною у канву цілої низки ритуалів – від зборів трудових колективів до парадів за участю представників усіх закладів та установ населеного пункту. Бути патріотом «країни рад» партійне і радянське керівництво дозволяло, але без виявів індивідуалізму! Вияви ж українського патріотизму в нашій історії майже завжди супроводжувалися репресіями чи іншими неприємностями. Тому патріотом вважався той, хто не боявся, хто ризикував в ім’я батьківщини продемонструвати свої до неї почуття і дати приклад відваги іншим. І скільки ж було таких патріотів за часів СРСР?
А нині яка мужність чи принциповість стоїть за публічними виявами патріотизму в незалежній Україні? Вдягання вишиванки вже давно стало елементом спекулятивного патріотизму і для різновекторних президентів, і для безпринципних урядовців, і для цинічних олігархів. Її одягання не тільки не забороняється, а навіть заохочується. Підозрюю, що в деяких випадках робиться це в добровільно-примусовому порядку. Чим відрізняється патріотизм вишиванкового параду від вишиванкового покладання квітів представниками влади?