У мене незвичне ім’я – Ліанна, тому я завжди мріяла, що своїх дітей також назву не Степаном і не Ганусею. Для мене це надто банально. Першим народився син і ви знаєте, чоловік мене таки вмовив на своєму варіанті. Саме тому я думала, що вже дочку назву так, як хочу я. Та коли Олег і батьки з обох сторін дізналися мій варіант, покрутили пальцем. Але ж я так хочу, я так бачу, це моя дитина
– Ні, Олеже, я не хочу, щоб нашого сина називали Олександром! Це звучить занадто… буденно. Ми ж можемо придумати щось особливе, щось, що буде виділяти його серед інших!
Олег важко видихнув, його очі стали холодними.
– Особливе? Що, наприклад? Щоб усі сміялися?
Я заплющила очі, намагаючись стримати сльози. Я знала, що це стане суперечкою, але не уявляла, що вона знову приведе нас до такого напруження.
– Мені просто хочеться, щоб ім’я наших дітей було особливим. Як у мене.
Я завжди пишалася своїм ім’ям – Ліанна. Воно звучить мелодійно, незвично. У школі це було як благословення. Мене завжди помічали, але з цим приходила й увага, якої я інколи не хотіла. І все ж, коли я виросла, усвідомила, що це ім’я дало мені особливу силу. Воно було моєю візитівкою, і кожен, хто його чув, одразу запам’ятовував мене.
Коли я чекала першу дитину, я вирішила, що мій син чи донька повинні мати таке ж унікальне ім’я. Щось, що вирізняло б їх серед сотень Софій і Максів у дитячому садочку.
Олег, мій чоловік, спочатку не заперечував. Ми разом переглядали книги імен, читали про їхні значення, обговорювали всі “за” і “проти”. Але я помітила, що він завжди тяжів до простих, традиційних імен, тоді як я шукала щось яскраве і незабутнє.
Мій перший варіант був Адамантій. Це ім’я здавалося мені сильним, як сталь. Але коли я його запропонувала, Олег лише пирхнув.
– Ліанно, це не ім’я, а якась дивина. Наш син буде ображатися на нас, коли виросте.
Я здалася. Після довгих суперечок ми зупинилися на Артемі. Це було компромісом між його класичними смаками та моїм бажанням виділитися. Але навіть після цього вибору мене не полишало відчуття, що я здалася.
Коли через два роки я знову була при надії, на цей раз дівчинкою, я вирішила: цього разу ми оберемо ім’я, яке стане справжньою візитівкою нашої доньки. Я переглядала старі книги, шукала натхнення в кіно та літературі. І ось одного разу натрапила на ім’я Аурелія. Золота, сяюча, велична. Це було ідеальне ім’я для моєї маленької принцеси.
– Аурелія? – перепитав Олег, коли я показала йому запис у своєму блокноті. – Ліанно, це навіть звучить занадто по-панськи. Хіба вона не буде виглядати смішно на фоні звичайних дітей?
Я намагалася пояснити, що це ім’я особливе, що воно має значення і вагу. Але він лише розсміявся.
– Може, тоді ще й Есмеральду? Чи Шарлотту? Чому не щось просте? Ну, нехай буде Ольга чи Тетяна.
Ми довго сперечалися. Олег переконував мене, що дитині важливо мати ім’я, яке не викликатиме насмішок, а я стояла на своєму: вона повинна бути унікальною.
Решта сім’ї теж не залишилися осторонь. Коли ми за святковим столом обговорювали вибір імені, бабуся Олега похитала головою.
– Аурелія? Це ж не ім’я для наших дітей. Назвіть її краще на честь прабабусі Ганни. Це буде правильно.
Моя мама теж вирішила долучитися до обговорення.
– Ліанно, чому б не Лілія? Це ж і ніжно, і красиво. Аурелія звучить як у фільмі про казки.
Я відчула, як мене знову заганяють у кут.
– Ми з Олегом ще подумаємо, – сказала я, хоч усередині мене все кипіло.
Зрештою, ми так і не назвали доньку Аурелією. В останній момент Олег наполіг на традиційному імені – Марія. Я плакала, коли заповнювала документи в РАЦСі, але розуміла, що це наш компроміс. Проте всередині мене залишилося відчуття втрати. Я не могла відмовитися від думки, що моя донька могла мати ім’я, яке вирізняло б її, робило б її особливою.
Тепер, коли Артем і Марія вже пішли до школи, я часто думаю про те, чи правильно я вчинила. Чи варто було мені поступатися, чи мала я наполягти на своєму? У кожному імені є своя історія, свій сенс, і я хотіла, щоб імена моїх дітей були таким самим дарунком, як і моє.
А як ви, читачі, вчинили б на моєму місці? Чи важливе ім’я для дитини, чи це лише набір звуків? Чи варто слухати інших, чи завжди слідувати своєму серцю?