Я з Чернігівщини, з райцентру Мена. Там виросла з батьками і старшою сестрою. Тата вже немає, мама живе у двокімнатній квартирі, там же в Мені мешкає сестра з родиною в приватному будинку.
У старшої сестри троє дітей і чоловік, який не дуже любить працювати. Тому я трохи їм допомагаю, але зовсім трішки, поясню чому.
У мене є мрія, заради я і поїхала працювати в Італію, вже 15 років працюю. Це ще з підліткового віку, і я думала, вона минеться, але у 22 роки зрозуміла, що дійсно цього хочу, тому й подалася на чужину.
Справа в тому, що я дуже люблю село, де жили мої дідусь і бабуся, це також Чернігівська область. Село дуже маленьке, але мальовниче, біля річки Десни. Я з дитинства закохана в його сосни, берези, пасовиська зелені. Проводила там багато часу.
Стареньких наших вже немає, але я підтримую там добрі стоунки з друзями, сусідами, завжди їжджу туди, коли буваю раз на кілька років на Батьківщині.
Але з моїм коханим селом відбувається те, що стається з багатьма селами в Україні – потихеньку воно занепадає. Молодь виїжджає, хати пустіють і занепадають. Школи й садочка нема, підприємства ніякого великого також, тільки маленька типу ферма і маленький магазин.
Люди виживають непростою працею на землі, картоплею і молоком. І хочу зробити максим, що від мене залежить, щоб допомогти селу. Як? Ну майже купити його.
Я і гроші, зароблені в Італії непростою працею, майже не витрачала всі ці роки, дуже економила, відкладала. І маю зараз чимало по українським міркам.
Я не заміжня, без дітей. Мене веде моя мрія. Там і долю, думаю стріну. Вірю в це. Мені здається, хтось мене там чекає, поки я приїду, куплю і облаштую будиночок.
Але тут почала насідати рідня: у сестри троє дітей, мамі ремонт в квартирі треба, племінниця старша заміж збирається, а житла нема, а я ж заможна тітонька.
Мама каже, що маю всім допомогти, а мрію “дитячу” відпусти, мовляв, ну що за безглуздя – купити село? А я дійсно цього хочу! Ну як купити село. По можливості – максимум хат в ньому, які там коштують 30-50 тисяч гривень. Це для мене не великі гроші.
Купити і мінімально відремонтувати ці хати, в якійсь хаті зробити музей (в селі цю мою ідею дуже підтримують), а в інші пустити жити людей, які зараз без житла. Я вже знаю як мінімум 7 родин, які би переїхали туди, якби було облаштоване житло.
Куплю буса двоюрідному дядьку, який буде возити дітей в школу і в садок в найближчий райцентр, бо поки що це роблять батьки по черзі.
Поставлю контейнери для сортування сміття і організую вивіз таких відходів також в райцентр на пункти збору. Ну й так далі, планів багато. І це все реально.
Одне мене засмучує – реакція моєї рідні і їхні вимоги витратити гроші на них, а не на мою мрію. А як би зробили ви?
Автор – Олена М.