Так, я заздрю статкам своєї матері! Вона прост в шоколаді, катається, наче сир в маслі і про нас не думає. Дзвонить сьогодні й запрошує відсвяткувати Різдво разом, але я не піду, не хочу навіть дивитись на неї. Різдво – тепле родинне свято, яке треба проводити в колі бажаних і приємних тобі людей. Мама до них, на жаль, не відноситься.
Неприємно в цьому зізнатися, але я заздрю своїй мамі та її майну. Спочатку я себе за це сильно докоряла і намагалася позбутися нав’язливих думок про спадок. Але з нужди мені вже байдуже, і я починаю думати, що мама зовсім забула про те, що в неї є я і онуки.
Поки ми тут ледве зводимо кінці з кінцями, вона робить ремонт у своїй квартирі і оформляє документи на іншу нерухомість. У неї життя вирує!
Сьогодні мама зателефонувала задоволена, щоб запросити нас відсвяткувати Різдво у родинному колі. Але я, мабуть, відмовлюся від цієї пропозиції – не можу дивитися їй у вічі. Я все поясню.
Не судіть суворо, просто мама в мене дуже специфічна людина. Мені завжди здавалося, що вона просто намагається виховати мене самостійною та незалежною. А зараз я починаю думати, що їй взагалі до мене немає діла і байдуже на мою долю й життя. І ця її байдужість уже переходить усі межі.
Єдине, про що я точно не можу шкодувати, то це про своє щасливе дитинство. Коли тато був живий, саме він водив мене до дитячого садка, школи, ходив на збори, сидів зі мною, коли я хворіла.
Мама завжди більше працювала, іноді навіть на двох роботах. А тато був механіком і підробляв на півставки – не виходило знайти стабільну роботу. Але це нам не дуже заважало, бо основні обов’язки по дому виконував також тато: прання, готування і мої домашні завдання були на ньому. Для мене він залишався найкращим батьком у світі.
Щоправда, моя мама так не вважала. Сперечалися вони міцно, аж тарілки літали. Тому вже у 16 років я почала все робити сама, щоб їх не чіпати зайвий раз.
Я добре навчалася, сама вирішувала свої проблеми і вже у цьому віці знайшла свою першу роботу промоутером. Роздавала листівки за копійки, тоді багато моїх ровесників цим займалися. Проте гроші на кишенькові витрати були, я у батьків ніколи нічого не просила. Завжди думала, що вони мають свої проблеми і взагалі живемо ми не дуже багато.
Потім батько через свою любов до міцних напоїв зліг, я не могла з ним таким більше спілкуватися. А мама весь той час провела з татом, майже не працювала. Я вже закінчувала університет, працювала за професією та познайомилася з майбутнім чоловіком.
Коли тата не стало, ми намагалися підтримати маму, чим могли. Знадобилося кілька років, щоб вона знову зацікавилася власним життям.
Потім сталося повномасштабне, і мама поїхала за кордон до подруги до Німеччини. Втрачати їй було нічого, на роботі її скоротили. Тож я поставилася до цього спокійно, хоча вже була з двома дітьми і ледве впоралася з ними в декреті.
Роботи чоловіка на нас усіх мало, левова частина зарплати – оплата оренди за квартиру. Скільки я не працювала, але купити квартиру не змогла. А потім діти, декрет, хоч би кредит на пральну машину виплатити до весни.
Мама виявилася не промахом і досить швидко злізла з соціальних виплат. Подруга допомогла їй знайти роботу доглядальницею.
І я чомусь думала, що мама про нас не забуває. Через два роки у неї народився третій онук, і вона нарешті вирішила повернутись, сказала, що дуже сумувала і хоче більше часу проводити із сім’єю – зі мною і онуками.
І я чомусь подумала, може, вона й нам якусь копійчину відклала? Адже жити у знімній двокімнатній кімнаті з трьома дітьми стало просто неможливо, у чоловіка проблеми на роботі, я з декретів не вилажу.
Приїхала. Провідала. Побачила, як ми живемо в тісноті. Похитала головою і нічого не сказала. А вже за кілька тижнів почала квартиру, в якій вони з татом жили, всіляко облагороджувати. І косметичний ремонт, і нова кухня.
Холодильник у мами ломиться від їжі, хоча я не знаю, коли вона встигає все це з’їдати? У нас із чоловіком та дітьми м’ясо тільки у вихідні, а в неї ковбаси з Німеччини, сири всякі. У гості покличе – і не поділиться. Ще й пишається цим. Каже, що так її старі німці здивували: «Дітям просто так нічого давати не можна! Потрібно, щоб самі навчилися жити».
Як мені тоді хотілося сказати, що вона не надто багато часу на мене в дитинстві витратила, на відміну від батька. І за навчання їй моє платити не довелося, бо я на бюджеті вчилася. Я спочатку теж думала, що це добре – така самостійна, незалежна. Але зараз дивлюся на своїх ровесниць і хочеться плакати.
Моїх подруг і друзів їхні батьки обожнюють, внуків на руках носять, допомагають, чим можуть. І все життя дітям давали змогу стати на ноги, вкладалися. А я нічого не просила. І нічого від батьків не маю.
Ось нещодавно дізналася, що, окрім ремонту, мама розщедрилась на однокімнатну квартиру, щоб здавати її комусь. Про нас з чоловіком і дітьми навіть не йшлося, звичайно ж.
Тепер мама ходить по друзях і вихваляється, як добре в неї життя влаштоване. І постійно повторює, що це їй так батько заповідав: жити на втіху, виконати всі мрії і навіть знайти нове кохання.
Я це бажання батька підтримую і не вважаю маму старою їй лише 55. Але не думаю, що він мав на увазі кинути дочку з онуками напризволяще.
Скоро Новий рік, тож мама мені зателефонувала і почала розписувати, який класний різдвяний стіл ми зробимо: і червону ікру поставимо, і індичку запечемо. Ось тільки в мене грошей на таке немає. Ікри вже років зо три на Різдво не бачила, ціни після вторгнення такі, що при вході до супермаркету душа в п’яти йде. Ну яка тут може бути ікра?
Не підемо ми до мами на Різдлво. Нехай сидить собі і радіє статкам, заробленим у Європі. Мені хоч і не вдасться на стіл делікатеси поставити, проте зустріну свята у колі своєї справжньої родини. Чоловік із роботи подарунок принесе, там точно буде щось смачне, свята ж. А з мамою я навіть не хочу говорити.
Фото – авторське.