– Ти ніколи від мене таких грошей не брала за бензин. Завжди гривень двісті! А що сьогодні змінилося?, – заявила мені Світлана. – Невже за тиждень так ціни на паливо підскочили?
Ну хоче моя подружка жити біля мене на халяву і все. Я не раз закривала очі на її “викрутаси”, але з мене годі. І як тільки я “постояла за свої інтереси”, Світлані я стала не цікава і бажання їхати до мами в село відпало саме собою.
Є в мене подружка, звати Світлана. Хороша вона людина, весела, але має одне “але”, рахує кожну копійку, але не для себе. Зараз поясню чому так.
Кожного дня подружка купляє собі і дітям ляґуміни, буває навіть, манго може в Сільпо купити. Чоловік її на заробітках, але по грошах трохи обмежує Світлану, бо та може пів магазину скупити за раз.
Все в неї має бути на вищому рівні. Хліб з тих дорогий, цукерки також, ну а ковбаса лише вищого ґатунку те саме і масло. Любить Світлана гроші і на одяг тратити, це від неї не забереш.
Автівка в них є, але прав Світлана немає, то ж стоїть вона без діла.
Я ж “на колесах”, бо життя заставило, їжджу вільно навіть по обласному центрі.
Інколи ми сідаємо в автівку, я, Світлана і ще наші дві чи одна подруги-сусідки і їдемо в область чи то в театр чи в кіно, чи з дітьми на розваги. Дівчата знають, що приблизно на нас всіх дорога виходить на бензин десь по 200 гривень, бо обласний центр не близько.
Ніколи з тим проблем не було. Хоч Світлана ніби відривала ці гроші від себе, але давала, бо якщо б маршруткою їхала, то б на одне вийшло, а тут везуть без штовханини, ще й без пересадок і під самі двері, як то кажуть.
Але недавно перед Трійцею просить мене Світлана, щоб я її завезла в село до її батьків, бо там якась посилка мала приїхати від її чоловіка, а в руках вона її не довезе. Село в протилежній стороні, але по відстані, як до обласного центру.
– Добре, Світлано, звісно, я тебе виручу.
Ми вже сіли в автівку в назначений час. Світлана сіла зі мною спереду, відкриває ґонорово гаманець і дістає 200 гривень і дає мені.
– Світлано, за ті гроші я навіть до району не доїду. Давай ще гривень з триста і тоді їдемо!
– Як? 500 гривень ти з мене хочеш? Ти ж завжди брала 200. Що тепер змінилося?
– Світлано, бо завжди ми їздили по спільних інтересах, а сьогодні туди і назад я везу тебе, бо тобі треба. Не мені, розумієш? Я трачу свій час, бензин, бо тобі хочу допомогти.
– Ну тоді не треба мені такої допомоги, – сказала подруга і вийшла з автівки.
Того дня ми нікуди не заїхали, а подруга досі на мене ображається.
Я розумію, вона б за ті 500 гривень собі і дітям накупила авокадо, манго і ще всякого різного. Але в мене також є діти, які манго їли один раз і то, коли ми в Туреччині відпочивали.
Невже я щось не так зробила чи сказала? Чи має право подруга на мене ображатися?
Автор – КАРАМЕЛЬКА