Моя рідна сестра Поліна, як вийшла заміж, то пішла жити до батьків свого чоловіка, а я, коли одружився, залишився жити в хатині наших мами й тата.
Поліні жилося в чужому домі дуже важко. Батьки її чоловіка мою сестру в свою родину так і не прийняли за рідну людину.
Прожила Поліна там так 5 років, ще й діток не було у них, на жаль. Втомившись від складного життя та постійних докорів своїх свекрів, Поліна вирішила поїхати на заробітки в Італію, там давно працювала їх сусідка, яка гарно влаштувалася там.
Тамара привозила з-за кордону дуже гарні гроші, будувала велику хату, гарний достаток був в їх сім’ї завдяки їй.
Полінка моя вирішила й собі заробити копійку на своє власне житло. Справа в тому, що моя сестра дуже не хотіла жити з свекрами, просила чоловіка. щось підшукати та жити окремо, але він не хотів.
Михайло сказав, що не буде горбатитися і такі великі гроші віддавати людям чужим, йому буде шкода праці своєї. Він переконаний, що його батьки не такі вже й погані люди, тому з ними можна миритися і жити собі спокійно, мовляв, сестра моя дуже вибаглива, тому не знаходить спільну мову з батьками його.
Тому сестра вирішила сама поїхати на заробітки, щоб побудувати власний будинок і жити окремо від Михайлових батьків.
Влаштувалася Поліна в Італії до хорошої сеньйори, з цим сестрі дуже пощастило, адже її сеньйора мала спокійний характер, а коли дізналася про життя Поліни, то дуже шкодувала її.
Поліна заробляла гарні гроші, відсилала чоловікові, щоб той будувався. Михайло й дійсно всі гроші вкладав в будинок. Звів такі хороми, поки сестра гарувала з-за кордоном, що всі люди заглядалися в селі.
Минали рік за роком, і до Поліни подзвонила та сама сусідка, яка колись привезла її в Італію. Вона схвильовано стала розповідати, що в її хаті чоловік господарює з якоюсь незнайомою жінкою.
Поліна, відпросившись в сеньйори, першим автобусом поїхала додому, але свекри її навіть на поріг не пустили.
Виявляється, що чоловік їй казав неправду всі ці роки, він говорив, що частину свого обійстя мати переоформила на нього, тому будував їх хату поряд з батьками, на їх земельній ділянці. Але все належить і досі свекрусі, Поліни там нічого немає.
За ті гроші, що сестра своєму чоловікові висилала, Михайло будував хату на землі своїх батьків.
Тоді Поліна прийшла до мене, вона була дуже сумною.
Але поки моя рідна сестра працювала за кордоном, я з дружиною своєю разом догледіли батьків, маємо двох діток. Нам шкода Поліну, але моя дружина не хоче, щоб вона жила з нами, адже батьків доглядати не допомагала і за всі ці роки лише для своєї сім’ї старалася, про нас усіх згадувала зрідка.
Сестра в нас переночувала, а потім ми з дружиною покликали її на кухню. Ми сказали Поліні, що поки ще має здоров’я, хай їде в Італію назад, заробить в сеньйори ще й на маленьку хату в нашому селі. Бо інакшого виходу ми тут не бачимо.
Мені шкода сестру, я знаю, що в неї доля важка, та вона жила своїм життям, про батьків особливо й не турбувалася, хоча вони хворіли часто, скаржилася на важку долю свою, мовляв, вона й сама не може собі дати раду, а ми з батьками живемо, то нам легше дбати про них, адже під дахом одним усі разом.
Але ж ми тоді не зобов’язані їй зараз залишати жити в себе. Звісно, ми допоможемо їй чим зможемо, але буде краще, якщо вона поїде за кордон і заробить собі на житло, поки молода, щоб мати свій куточок рідний. Хіба я не правий?
Фото ілюстративне.