– Це ж Анна, донька Зої. Пам’ятаєш?, – шепотілися під магазином жіночки, коли побачили мене. – В них же з Павлом Кириленком така любов була. Здається, вона так і не вийшла заміж. І Павло скільки років вже самотній. Може це таки доля, – говорили вони.
А по моїй шкірі пішов мороз. Стільки років минуло, а історія нашого кохання, а точніше, розставання, досі на слуху.
Я ж щоб “забутися” на ті заробітки і подалася. З того часу майже тридцять років спливло.
Ми були геть молодими з Павлом і закохані. Я тільки закінчила школу і вступила в швейне училище, Павло пішов навчатися на автомеханіка.
Його батьки рахувалися багачами в нашому селі. В них була Волга і всі в селі бігали до батька Павла, якщо потрібно терміново кудись когось завести чи привести.
Трохи вони були такі люди, які зазналися, але я особливо з ними не спілкувалася. Я кохала їх сина і на цьому все.
Я ж не думала, що саме вони стануть на перешкоді нашого з Павлом кохання.
– Анно, ну не приймуть тебе за дружину Павла ці люди. Їм невістку багату потрібно. Ти ж бачиш, як вони зверхньо на всіх бідних дивляться.
Його сім’я мала найкращий будинок на той час в селі. Ми ж з батьками жили скромно, але в любові один до одного і Бога.
Ми кожної неділі ходили до храму на службу. Перед тим ми з мамою прокидалися годинка сьома і обов’язково ліпили вареники, які подавалися зі шкварками і домашньою сметанкою.
Цей смак дитинства я ніколи не забуду.
Щось мене занесло… я ж про інше.
Так, мама була права.
Павло мені освідчився. Все село гуділо про наше майбутнє весілля. Дехто навіть пускав плітки, що я чекаю дитину, але це було не так.
Весілля ми запланували хоч і скромне, але все мало бути в наших красивих українських традиціях.
Свати до нас не прийшли на сватанію.
– Анно, якось це все дуже дивно. Ніби й живемо з тими Кириленками в одному селі, а організацію весілля обговорити не можемо.
Ми з Павлом не хотіли, якщо чесно, ніякої організації і пишних столів. Ми просто кохали одне одного і хотіли бути разом.
– Давай візьмемо шлюб в церкві і втечемо світ за очі від усіх, – пропонувала я.
– Я не думаю, що це гарна ідея. В мого тата багато друзів. Він, скоріш за все, захоче всіх запросити.
Мама вже шила мені сукню (вона також швея), як по селу пробіглась звістка: Павла перевели по роботі в іншу область. (Батько постарався)
Відтоді я його не бачила. Він поїхав, а точніше, покину мене без жодного пояснення.
Батьки його одружили згодом на тій, яку й вважали для нього кращою партією.
Що в той час думала я? А я не думала, я навіть не жила… я існувала.
Не можна було і в магазин вийти. Всі, всі в той час обговорювали те, як мене перед самим весіллям покинув наречений.
Батьки ж Павла поводились, ніби нічого й не трапилось, а якщо точніше, ніби мене не існує.
Я, щоб полегшити своє життя, подалась на заробітки в Італію. Біля італійських сеньйор я забувалася. Я все робила, як робот і ви знаєте, це мені допомогло.
В Італії я познайомилась з нашою українкою, Іриною, яка стала моєю найкращою подругою до сьогоднішнього дня.
Мене навіть хотіли звести з одним сеньйором, але я лише сміялася. Мені ніхто не був потрібен, десь там, в глибині душі я кохала свого, але вже й такого чужого Павла.
Спершу не стало батька, потім і матері. Важка праця в селі показала всі свої наслідки. Молодими вони від мене пішли.
Я приїжджала в село, щоб попрощатися. Все село прийшло провести як батька, так і маму, в останню путь. Я закрила їх стареньку хату на ключ і все… тут мене вже нічого не тримало.
Я нічого не знала про Павла. Я не хотіла знати, хоча було бажання пошукати його в інтернеті. Цікаво ж, як склалася його доля.
І ось мені виповнилося п’ятдесят п’ять.
Все своє свідоме життя я провела на заробітках. В мене в Україні є двокімнатна квартира. Як би там не було, я не планувала залишатися в Італії на завжди.
І я повернулася.
В перший же тиждень свого приїзду на Батьківщину я поїхала в село, де мене знову за стільки років зустріли погляди односельчан.
Я провідала на місці спочинку батьків і пішла в сільський магазин, щоб дещо купити.
Там я і почула, що вже років п’ять, як Павло живе з мамою, яка лежача, в селі.
Він розлучився з дружиною, в них дві дочки, але життя не склалося.
Сусідка через пліт побачивши мене розказала про цю сім’ю всю історію.
– Анно, він тебе кохає. Завжди кохав! Якби ж батьки не втрутилися, були б ви до сьогодні щасливі. А так що? На тебе важко глянути і Павло з такими ж очима по селу бродить…
Я зайшла в стареньку хату, де в пам’яті пахло варениками і маминим борщем і задумалася.
А що б було, якби ми в такі роки таки зійшлися?
Думаю, люди б мали про що пліткувати в селі.
А як би ви віднеслись до такого? Чи заспокоїтись, бо 55 вже не час для кохання?
Автор – Карамелька