– Ти не можеш отак просто відмовитися від спадщини, – каже мені чоловік. – Тітка сама так вирішила, тож ти тут ні до чого, просто прийми цей подарунок, виконай її останню волю.
– А ти бачив як всі родичі на нас дивилися? Ніхто зі мною навіть розмовляти не захотів. Та й навіщо нам цей будинок? Лише клопотів додасться, – пояснюю я.
Але чоловік наполягає на своєму – від спадку відмовлятися не можна. А я вже й сама не розумію, як правильно вчинити, бо я завжди дуже цінувала родинні стосунки, а тітчин заповіт, який зіпсував мої стосунки з ріднею, став навіть для мене повною несподіванкою.
Мені 36 років, ми з чоловіком живемо в своїй добре обставленій великій двокімнатній квартирі. Обоє працюємо, непогано заробляємо, родичі вважають нас неабиякими багатіями.
Моїх батьків давно не стало, мені тоді ледь 20 років виповнилося. Пам’ятаю, як в день, коли ми прощалися з моєю мамою, до мене підійшла тітка, мамина рідна сестра, обійняла мене і сказала, що тепер в будь-який момент я можу звертатися до неї як до мами, і це для мене було неабиякою підтримкою.
Тітка і справді мені дуже допомагала, не так матеріально, як морально мене завжди підтримувала, була поруч зі мною у всі найважливіші моменти мого життя, за що я їй дуже вдячна.
На жаль, кілька років не стало і її. Але в селі у нас залишилася велика родина, з якою у мене завжди були дуже добрі стосунки. Вони завжди зверталися до мене, коли треба було що в місті допомогти – відвезти когось до лікаря, чи допомогти дітям вступити в університет. Рідня знала, що в мене можна без проблем заночувати, коли їм це потрібно, і чоловік мій теж радо їх приймав, не мав нічого проти.
Два роки тому захворіла сестра моєї бабусі. Вона давно була одна, бо чоловіка не стало, а дітей у неї, як і у мене, не було. Бабуся потребувала дороговартісного лікування і родичі вирішили, що якщо я серед усіх найбагатша, то я маю взяти всі витрати на себе.
Ми з чоловіком порадилися, і він дозволив витрачати наші гроші на лікування бабусі. Ми спочатку знайшли для неї дуже хорошу лікарню, а потім ще й платили сусідці, щоб та приходила до неї і допомагала, бо через роботу я не мала змоги їздити щодня в село.
Допомагала я родичці щиро, від усієї душі, бо мала таку можливість. Про спадщину я тоді навіть не думала, не така я людина, я звикла усього сама досягати, мені в цьому житті просто так нічого не дісталося. Але добре, що чоловік у мене хороший, і ми з ним разом усього досягли.
Коли літньої родички, за якою я доглядала 2 роки, не стало, виявилося, що вона залишила заповіт. Вся родина відразу почала наполягати на тому, що майно тітки треба ділити між усіма її племінниками порівну. Але на всіх них чекав неабиякий сюрприз – у заповіті тітка згадала лише мене.
Той день, коли ми відкрили заповіт тітки, став переломним в житті нашої родини. Усі родичі перестали спілкуватися зі мною, навіть не вітаються. А одна з моїх сестер так мені прямо і сказала, що мені “пів світу мало, а цілого забагато”. Вона мала на увазі, що я і так найбагатша серед усіх, та ще й спадщину собі загребла.
Мене настільки вразила ця ситуація, що я готова відмовитися від усього на користь бідніших родичів, от справді. Але чоловік не дозволяє мені цього зробити, каже, що ніхто тітку не примушував це робити, і чомусь вона розпорядилася спадщиною саме так.
Що тепер робити? Залишити спадщину собі і втратити добрі стосунки з родичами? Чи все ж, відмовитися від усього?