Дівчинкою я жила в книжках, вірила в казку про велике і світле кохання. Саме в казку, бо у житті все складалося зовсім не як у книжках.
Навколо мене в той час гриміли сутички матері з черговим вітчимом, після яких доводилося наводити лад у квартирі та вислуховувати голосіння бабусі, яка вважала, що я теж скоро піду маминою стежкою.
У 19 років я буквально втекла з дому – після коледжу вийшла заміж за першого зустрічного. Тридцятирічний Вадим здавався мені таким надійним та спокійним у порівнянні з чоловіками, яких приводила додому мама. Єдиним недоліком нового чоловіка була відсутність квартири. Втім, він гордо казав, що все залишив колишній дружині.
А от у мене власне житло вже було: бабуся, яку я доглядала останні кілька років, залишила мені дарчу на квартиру. І коли бабусі не стало, я заявила матері, що виходить заміж та з’їжджаю з батьківського дому. Чомусь ідея жити самій мені не спало на думку.
Весілля було скромним: просто обмінялися колечками під час розпису, а потім з кількома друзями пішли шукати вільний столик у кафе.
Через рік після реєстрації шлюбуна світ з’явився маленький Микитка. Зарплати чоловіка не вистачало, і я почала потихеньку почала працювати вдома.
Буквально через пару місяців після народження синочка я засіла на сайтах, де публікувалися пропозиції віддаленої роботи. Через якийсь час мені пощастило – мене взяла помічницею підприємниця, яка не справлялася з потоком замовлень, і доручила мені заповнювати нескладні документи та обдзвонювати клієнтів.
Чоловік ця ситуація зовсім не бентежила. Він регулярно ходив на роботу, вечорами сідав грати за комп’ютер і щиро не розумів, чого від нього хочуть.
Зрештою, можна не купувати памперси, а прати пелюшки. Його мама, наприклад, так і робила – і нічого, вижила. Вадим більше обурювався, що я стала приділяти йому менше уваги, та й виглядати стала не так добре, як раніше.
Скоро я зрозуміла, що у мене на шиї не одна дитина, а дві. І якщо однорічного синочка я обожнювала, то «вічний хлопчик» в особі Вадима, який розміняв четвертий десяток, почав мене дратувати.
Але коли я нарешті ризикнула заговорити про розлучення, виявилося, що тихий і безконфліктний Вадим зовсім не хоче йти з насидженого місця.
Його не бентежило, що квартира повністю належала мені. Вадим абсолютно серйозн почав качати права та заявив, що тут прописаний і з’їжджати не збирається.
Останньою краплею стали слова чоловіка:
– Я не з’їду з квартири, доки ти не підпишеш відмову від аліментів.
Я махнула рукою і погодилася. Звісно, довелося схитрувати – жодного паперу я підписувати не стала, просто поки що вирішила не сперечатися.
Розлучалися довго і нудно з вимогами зробити тест на батьківство та купою дрібних пакостей типу спроб на не виписуватись з квартири, щоб я довше платила комуналку не за двох, а за трьох.
Коли все вгамувалося, я нарешті відчула, що вільно зітхнула. Ось тільки одного разу я розплакалася, коли побачила в парку тата, який йде за ручку з маленькою дочкою.
Рідний батько Микитки мало того, що ніколи не гуляв з сином, так зараз і зовсім почав ховатися від аліментів. Було відчуття, що дитина, як і я, теж стала для неї колишньою.
Не обійшлося і без неприємних розмов зі свекрухою. Після того, як колишній чоловік таки з’їхав, я змінила замки. Але за кілька місяців на мене чекав сюрприз.
Свекруха підстерегла мене біля під’їзду і, стиснувши губки, заявила:
– Тобі терміново треба прийняти Вадимчика назад. Він сумує і скучає.
Після розпитувань з’ясувалося, що мій екс-чоловік ніяк не може знайти собі другу половинку та з’їхати до неї. Зате у колишньої свекрухи якраз з’явився залицяльник і присутність дорослого сина в крихітній двушці її стала трохи бентежити.
На запитання, чи не хоче Вадим після розлучення хоча б частково вкладатися у власного сина, мати Вадимчика видала:
– Я взагалі сина сама піднімала, ні копійки ні з кого не вимагала. Тобі соромно має бути зі сторонніх гроші трясти. Хочеться за чужий рахунок шикувати і курортами кататися?
От знаєте, я тільки хихикнула і повідомила, що суми, яку мав платити її син зі своєї зарплати, насилу вистачило б на пару дитячих черевиків.
Чим закінчилася ця історія? Вона триває. Я потроху встаю на ноги, але поки не поспішаю вдруге заміж і виховую вже семирічного Микиту.
А Вадимчик все ще чекає на нову супутницю життя, яка пропише його у своєму житлі, чи ще краще – виділить йому частку у квартирі. Ось тільки поки що йому чомусь не щастить.
Фото – авторське.