Мене звуть Дарина Соколенко, і я живу в Коломиї, де Івано-Франківська область ховає свої затишні вулички серед букових гаїв. Я ніколи не могла стати його обраницею — доля не давала нам шансу зблизитися як парі. А він, мій Олександр, поринав у вир любові знову і знову, віддаючи себе жінкам, що розбивали йому серце. Двадцять років ми кружляли поруч, але лише тепер, на заході нашої молодості, життя змилосердилось над нами.
Усе розпочалося в десятому класі, коли в нашій групі з’явився Олександр. Новий, сором’язливий, з відкритою душею, він одразу привернув мою увагу. Через сім місяців він закохався в Лізу, нашу однокласницю — бойову, хитру, з хитрою усмішкою. Вона вдавала, що відповідає йому взаємністю, маневрувала ним, як лялькою. Навіть познайомила його з батьками — ті були в захваті від «хорошого хлопця». А за його спиною Ліза зустрічалася з найпопулярнішим хлопцем у школі, Дмитром. Олександр заплющував очі на правду, поки не застукав їх удвох на вечірці в неї вдома. Але навіть після цього він не пішов — залишився її тінню, її прикриттям. Батьки Лізи вважали Дмитра хуліганом і забороняли їй з ним зустрічатися, а Олександр був їхнім «ідеальним зятем». Він ділив її з іншим і терпів. Я, його подруга, слухала його виправдання, його сльози, його біль. Так тривало роками.
Потім була Наталя — мила, весела, але не готова до серйозного життя. Олександр мріяв про родину, про дітей, і коли вона сказала «так» на його пропозицію, він повірив, що це назавжди. Але вранці весілля вона втекла — не одягнула сукню, не переступила поріг РАЦСу, просто зникла. Олександр скотився в прірву відчаю. Я була поруч — уже колега, права рука на роботі. Бачила, як він гасив біль у справах, як клявся більше не закохуватись. Але тут з’явилася Ольга — душа компанії, дотепна, легка. Усі її обожнювали, і вона, здавалось, любила всіх. Олександр закохався в неї беззастережно. А потім дізнався: вона чекає на дитину від іншого. На пологах з’явився справжній батько, але не визнав малюка. Олександр же дав йому своє прізвище, виховував його як рідного. Ольга зраджувала знову і знову, а він все терпів — заради дитини, заради любові, що горіла в ньому. Поки вона не збила його з пантелику: запросила бути кума на її весіллі з новим чоловіком. Олександр погодився — залишився піклуватися про її сина, виправдовуючи її легковажність.
Наступною була Марина — вимоглива, як примхлива принцеса. Вона змушувала його водити її по ресторанах, подавати сніданок у ліжко, влаштовувати розкішні відпустки. Три роки він плекав її забаганки, поки вона не влаштувала істерику в літаку через годинну затримку рейсу. Прямо в повітрі вона покинула його, кричачи, що він її не вартий. А потім була Юлія — ревнива до безумства. Олександр — вірний, відданий — ніколи не давав приводу. Але вона зненавиділа мене, його подругу. Ми працювали разом, були нерозлучні, як брат і сестра. Юлія вимагала, щоб він звільнився — через мене. Мовляв, вдома він занадто часто говорив про мене. Так, ми проводили дні напроліт разом, але між нами не було нічого, крім дружби. Я кохала його таємно, а він не бачив цього. У мене був хлопець, Михайло, який знав: моє серце зайняте іншим. Він змирився, жив зі мною, як в очікуванні дива. А Олександр впадав у нові романи, вірячи в їхню щирість. Так ми розійшлися на десять років.
Десять років потому ми випадково зустрілися в кафе на Коломийській площі. Час зупинився. Ми говорили годинами, сміялися, згадували. Я не вийшла заміж, він — теж. За ці роки він пережив ще три порожні зв’язки, а я розійшлася з Михайлом — він знайшов ту, що подарувала йому себе без залишку. Я ж чекала на Олександра. «Не знайду я справжнє кохання, з яким проживу життя. Напевно, не заслуговую», — сказав він, дивлячись у порожню чашку. І тут я не витримала — схопила його за руку і поцілувала. Він відсахнувся: “Що ти робиш? Не треба з жалощів!” Жалощі? Та я шкодувала лише себе — за роки мовчання. “Олександр, невже не бачиш? Я кохаю тебе зі школи!” — випалила я, тремтячи. Він завмер. Зізнався, що теж любив мене, але вважав лише подругою, боявся запитати, боявся зруйнувати те, що було. Ми втратили двадцять років через цю сліпоту.
Тепер ми разом вже 22 роки. Нещодавно наша донька, Ліза, поділилася: вона закохана. Її хлопець — хороший, щирий, я бачу, як він її обожнює. Що я їй сказала? “Не чекай двадцять років, як ми. Живи своє кохання зараз”. Ми з Олександром втратили стільки часу, але наш момент настав. І я дякую долі за кожен день поруч з ним — за його доброту, за його серце, що так довго шукало мене в чужих обіймах. Життя жорстоке, але іноді воно дає другий шанс. Ми його вхопили — і не відпустимо ніколи.