Свого часу, я дуже молодою вийшла заміж, пішла в невістки.
Життя з батьками чоловіка було для мене зовсім не цукор, на жаль, хоча мій чоловік був доброю людиною. Йти від своїх батьків він не хотів, говорив, що грошей немає на те, щоб десь шукати окреме житло та переконував мене, що це вірне рішення.
А коли мені виповнився 21 рік, я вперше стала мамою, у нас з’явилася маленька донька, наша мила дівчинка, а через майже два з половиною роки – синочок.
Батьки мого чоловіка нам зовсім нічого не допомагали, свекруха жодного разу дітей на руки не взяла, навіть, якщо вони плакали.
Жодного разу свекруха не насипала дітям їсти, вони з свекром стали ще відразу харчуватися окремо. Батьки чоловіка тримали корову, свині, мали гарні гроші, але все віддавали своїй улюбленій доньці своїй, яка жила зі своїм чоловіком у сусідньому селі.
З моїми мамою й татом вдома залишилася жити моя рідна сестра. Хоча хата в батьків була старенька, але вони зробили там досить таки хороший ремонт, провели в хату воду, поставили гарний паркан та побудували великий хлів і простору літню кухню. Це все робилося та будувалося, звісно, за пенсію батьків, ще й мама працювала, будучи на пенсії.
Так ми і жили: я у свекрів, які ставилися до нас дуже недобре, а сестра моя з нашими батьками, які в усьому їй допомагали та годили, поки могли.
Роки минали душе швидко, діти мої вже й школу закінчили, батьки якось дуже швидко постаріли. Мама вже моя вже тоді недужала часто, за нею доглядала моя сестра, адже вона з нею жила під одним дахом.
А вже коли мами не стало, на жаль, недобре стало і татові, він зліг. А згодом і тато наш покинув нас, на жаль. Сестра теж була з ним. Тоді питання про це не стояло, адже вони разом жили, тому відповідно, й зрозуміло, що сестра Ліда була поруч з батьком, як і до того завжди.
А потім Ліда прийшла до мене, вона говорила, що хоче лише на себе одну оформити батьківське обійстя, щоб вона була спадкоємницею їх майна, а я маю написати відмову від будинку батьківського.
Я, після цієї розмови, наступного дня пішла в селищну раду та в секретаря написала відмову, як наполягала сестра.
Часу багато минуло відтоді, а я й досі так шкодую про той необдуманий свій вчинок, бо я залишилася ні з чим.
Живу я зараз в хаті своєї свекрухи, але ж в неї ще донька є і не зрозуміло, кому вона дістанеться ще та хата. Я прав тут ні на що, як не мала, так і не маю.
А сестра моя живе в гарному обійсті, тримає добротне господарство. Я шкодую про те, що написала відмову, треба було поділити ту хату. Я розумію, що Ліда більше доглянула батьків, але ж вони з сім’єю завжди жила в їхньому обійсті, це був її обов’язок, так як всі роки, що вони разом жили батьки їй усі гроші віддавали, а не мені і, поки могли, то все їй теж вдома робили. А в свою хату батьки теж вкладали великі гроші, я ж теж їх дитина.
До речі, Ліда моя на себе оформила ще й земельний пай нашого тата і зараз щороку отримує на нього гроші, минулого року то 16 тисяч гривень було. Ніби й не величезна сума, та для нашого села, це гроші великі. Та й продати пай можна завжди, а це теж дуже суттєво.
А я, виходить, на жаль, залишилася просто ні з чим, і моїм дітям від дідуся з бабусею взагалі нічого не дісталося. так шкодую тоді, що послухала Ліду. потрібно було ні від чого не відмовлятися, а забирати половину майна, адже я теж донька.
Розсудіть мене люди. Можливо, я зробила правильно, вчинила по-совісті? Чи я зробила помилку і позбавила своїх власних рідних дітей родинного спадку?
Дайте гарну пораду, щоб мені на душі стало легше. Дуже картаю себе за це.
Фото ілюстративне.