– Та тобі ще пощастило, що ти в такий час народилася. Раніше ніхто б не дозволив тобі, селянці, за такого парубка завидного заміж вийти, – повторював мені свекор. Ми хоч з Ярославом і жили окремо, та кривий погляд свекра і свекрухи завжди стояв перед очима. Потім не стало свекрухи, а за деякий час занедужав свекор. – Нічого не вдієш. Треба забирати тата до нас, – сказав чоловік опустивши голову. Я його терпіти не могла, аж до дня весілля нашої дочки
В моєму житті було чимало моментів, коли я відчувала, що мене не поважають. Одним із таких моментів був початок моїх стосунків з Ярославом.
Його батьки з самого початку ставилися до мене, м’яко кажучи, не дуже прихильно. І не через мене, а через те, що я була з села, а вони – з міста. Моя родина не мала великих грошей, а їхній рід був сповнений історії та величі.
Моя мама працювала на молокозаводі, тато обробляв поля. Нічого особливого, лише звичайне сільське життя. А ось його батьки могли похвалитися родоводом, який налічував століття.
Пам’ятаю, як він, батько Ярослава, одного разу сказав, дивлячись на мене з висоти своїх 50 років: “Ми живемо в такі часи, коли навіть такі шлюби можливі”.
Я одразу відчула якусь нудоту. Я знала, що це лише початок того, як до мене будуть відноситися. Він не обмежився лише цим. Через деякий час він прямо сказав, що якщо б це було століття тому, наш шлюб точно не був би можливим. Тоді я зрозуміла, наскільки великі наші різниці.
Моїм батькам навіть не вистачало коштів на розкішний одяг, а Ярослав був справжнім спадкоємцем славетного роду.
Це почуття неповноцінності мене переслідувало. І мої свекри, хоча й намагалися бути чемними, дуже чітко давали зрозуміти, що я для них – не більше ніж “середня” жінка. Чи було мені неприємно? Так, звичайно.
І навіть коли не стало моєї свекрухи, я не могла проплакати навіть сльози. Я сприймала все це як якусь даність, з якою просто потрібно було змиритися.
Я вже й не пам’ятаю, скільки разів я намагалася зробити так, щоб мій тесть змінив своє ставлення до мене. Але що я могла зробити? Моя родина була звичайною. Нічого видатного. Він продовжував дивитися на мене як на когось, хто в кращому разі не підходить до його “високих” стандартів.
Мої діти лише змінили ситуацію на краще. Якби я могла уникнути всього цього, я б це зробила. Але жоден з нас не може вийти за межі обставин, у яких живе. Пам’ятаю, коли я народила другу дитину, мій свекор намагався переконати мене залишити все і стати домогосподаркою.
Він дивувався: “Ти не хочеш бути вдома з дітьми?” І тоді я почала розуміти, наскільки він старомодний у своїх поглядах. “Чому я не можу поєднувати материнство та роботу?” – думала я, але мовчала.
Але найбільше мені запам’яталася його реакція після народження третьої дочки. Він зітхнув і сказав з розчаруванням: “А як же довгоочікуваний онук?”
Ті слова залишили слід у моїй душі. Чому ж він не міг просто радіти народженню нового члена родини, замість того, щоб чогось вимагати? Але це була лише одна з численних дрібниць, на які я закривала очі. Однак, коли мої діти виросли, все стало лише гірше.
Кожен раз, коли вони мали успіхи, свекор був радий їхнім досягненням, але ніколи не звертав уваги на мої зусилля. Все, що я робила для цієї родини, залишалося непоміченим. І тоді я почала думати, що, можливо, я зможу знайти спокій, просто переставши намагатися.
З часом моє ставлення до нього змінилося. Я більше не прагнула його схвалення. Моя життя – це мої діти, моя родина, а він був лише старим чоловіком, який зазвичай мав свою думку про те, що правильно і що ні. Але все змінилося, коли він занедужав. Це стало для мене величезним подивом.
Пам’ятаю, як мені повідомили, що мій свекор почав проявляти дивну поведінку. Він почав забувати елементарні речі. І коли стало ясно, що його стан погіршується, Ярослав прийняв рішення забрати його до нас. Знову я почала стикатися з його особливостями і примхами, але цього разу моє терпіння було на межі.
Ще більше мене лякало, що ми не могли знайти когось, хто міг би належно за ним доглядати. Це стало справжнім випробуванням для всієї нашої родини.
Останньою краплею стало те, що мій тесть у день весілля нашої доньки почав поводитися дивно. Я мала дуже мало часу, щоб підготувати все до святкування, і тут він вирішив розгулювати в чому мати на світ привела по дому.
Тоді я не витримала і вигукнула: “Що ви робите?!” Це був момент, коли я зрозуміла, що більше не можу. І він не виглядав більше тим самовпевненим чоловіком, якого я терпіти не могла. Переді мною сидів зляканий дідусь, який не розумів, де він і що робить. Мене охопило розчулення.
Не знаю, що сталося з тим чоловіком, якого я знала раніше, але в той момент я побачила в ньому слабкість, і це змінило моє ставлення до нього. Я більше не могла відчувати до нього злість.
В день весілля я вийшла на пошуки свого свекра, який зник на деякий час. Він був на сусідній вулиці. Я боялася, що щось трапиться, тому підійшла до нього обережно.
“Ви підете зі мною?” – запитала я його, і він з радістю відповів: “Так!” Це був той момент, коли я зрозуміла, що все, що я могла зробити, – це пробачити. Може, це і була моя перемога.
Те, що сталося в день весілля, стало для мене переломним моментом. Я більше не могла бути холодною. І коли я обіймала його, я зрозуміла, що серце, яке стільки років залишалося замкненим, нарешті розтануло.
Тепер я дивлюся на нього зовсім по-іншому.
А ви б змогли пробачити до себе таке ставлення?