– Те, що ти цей будинок збудувала, ще не означає, що ти можеш робити, що тобі заманеться, – заявила мені донька, коли я зізналася, що хочу додому привести чоловіка.
– Так чому, доню, не можна? Будинок мій, і я вже достатньо доросла, щоб приймати такі рішення, – кажу.
– Мамо, в цьому будинку живе твій зять, твої внуки, яких ти сама сюди впустила. Тобі не соромно буде перед ними?
Ситуація дійсно неоднозначна, але я не розумію, чому донька не хоче мене підтримати. Я давно розлучена, Михайло теж, тож нікого я з сім’ї не забираю, а чого мені соромитися? Що я в 60 років надумала заміж виходити? І що тут такого? Кому як виходить.
Світлана у мене єдина дитина, і саме заради неї я і поїхала на заробітки за кордон. Може це і звучить банально, але на той час я просто не бачила іншого виходу. Ми тоді жили дуже бідно, все, що у нас було, це однокімнатна квартира, і купа боргів.
Світлана гарно вчилася, сама в університет поступила, і я розуміла, що ще рік-два і вона захоче заміж виходити. Добре, якби наречений з житлом трапився, але ж не всім так щастить. Тому мене лякала думка, що я нічого не зможу своїй дитині дати.
Моя кума першою в Іспанію поїхала, і стала там навіть дуже непогано заробляти. Мене теж кликала з самого початку, і зрештою я погодилася, бо треба було щось з житлом вирішувати – і для себе, і для доньки.
Поїхала я доволі молодою, мені було всього 42 роки. 18 років на чужині промайнули як один день, але за цей час я добре заробила, а головне – втілила свою мрію, збудувала великий і дуже красивий будинок.
Я спочатку планувала менший будинок зводити, але були гроші і ми будували. Донька заміж вийшла, я собі подумала, що внуки будуть, то треба більше місця, більше кімнат.
До того ж мені зять дуже допоміг, він виявився доволі господарським і мудрим, і я раділа, бо все ж легше будуватися, коли в хаті є чоловік. Зять і справді дуже старався, я бачила, який він відповідальний, тому я нічого не шкодувала і висилала йому всі свої заробітчанські гроші. Бо вважала, що для кого я все це роблю, як не для них.
Моя кума і досі в Іспанії працює, а я вирішила повертатися, бо в мене є зміни в особистому житті – я зустріла хорошого чоловіка. Ми з Михайлом зналися ще з молодості, а потім нас життя розкидало.
Два роки тому Михайло знайшов мене в соцмережах, ми почали переписуватися. Потім я приїхала додому, ми зустрілися, і відтоді у нас зав’язалися стосунки.
Михайло давно вдівець, живе він в будинку разом з сином і невісткою. Вдома йому не дуже добре живеться, там невістка з характером, а син завжди на боці своєї дружини, батько їм заважає. Хоча він не п’є, працьовитий дуже, та про такого чоловіка лише мріяти можна. Але молоді хочуть жити без батьків, тому і виживають Михайла з дому.
Я вирішила повертатися, розписатися з Михайлом і жити разом. Адже будинок у мене великий, всім місця вистачить. А чоловіка у мене ніколи не було, хоча я завжди мріяла про справжню сім’ю.
Коли Світлана почула, що я вже хочу вдома залишитися, вона дуже зраділа, бо треба з онуками сидіти. Але коли я уточнила, що планую заміж виходити і привести в наш будинок чоловіка, доньку мою наче поміняло, вона заявила, що вона категорично проти, щоб я якогось чужого чоловіка приводила до нас на все готове. Донька мене засуджує і не приймає цього мого рішення.
– Ну ти ж привела, – нагадала я їй. – Твій чоловік, при всій моїй повазі до нього, теж не вклав в цей будинок жодної копійки, але ж живе тут.
– Мій чоловік тобі допомагав будувати, а цей прийде на все готове. Ми так не домовлялися, треба було собі окрему квартиру купити, тоді і приводити чоловіка, – заявила мені донька.
Ситуація дуже неприємна, я маю будинок, але не можу привести чоловіка. І що мені робити? Михайло мені подобається, і я не хочу його втрачати. У нас ще життя попереду, я хочу його прожити, а не внуків лише няньчити, я вже достатньо напрацювалася в цьому житті.
Розсудіть, хто з нас не правий. Чи має, взагалі, право донька так зі мною говорити? Адже нічого поганого я не роблю, я просто хочу пожити трохи для себе.