Свою Софійку я привела на світ від сусіда за три хати. Про це знав і чоловік і все село, бо гуділо, певне з рік. Рідний тато доньки виїхав з сім’єю в Італію (втік від тих балачок) і про Софію не згадував. Я виховувала її з Дмитром, як могла. Софія його навіть батьком називала. Так, жили ми бідно, що Софійці сильно не подобалося. А два роки тому в Олега прокинулись батьківські почуття і він забрав нашу доньку в Італію. Я ніколи не думала, що дійде до того, що дочка не захоче від рідної матері слухавку підіймати.
– Мамо, не надзвонюй і не заважай мені, я хоч тепер нормально поживу. Хватить того, що до 27 років я біля тебе ті копійки рахувала. З татом в мене гарні стосунки. Він свій грішок спокутував і дуже мене любить, – сказала мені дочка, коли я подзвонила їй на вайбер і вона нарешті захотіла зі мною спілкуватися.
Ми з чоловіком років сім жили і чекали на чудо – дитинку, та, на жаль, нічого не виходило.
Чоловік працював в той час на заводі в області, а я дояркою на фермі.
Якось так вийшло, що зв’язалася я з Олегом. Так, він був одружений, прийшов до нас в село за зятя, жив від мене через три хати.
В Олега з дружиною було двоє дітей, дві дівчинки. Я знала, що не можна, але розум тоді відмовлявся думати.
Так, я зрозуміла, що чекаю дитину. Це зрозумів і мій чоловік, але невдовзі шило з мішка таки вилізло. Все село тоді гуділо про новину, що я чекаю дитину від Олега.
– Таку гарну дружину має, а на ту Оксанцю подивився, – говорили люди.
Та якось минулося. Я ні на що не претендувала, я просто хотіла стати мамою. З Олегом ми навіть не спілкувалися.
З чоловіком це окрема історія, він ніби й змирився, але до сьогоднішнього дня мені це при першій же нагоді згадує, хоч я вже не молода.
Олег за пару років з дружиною і дітьми виїхав в Італію. До сьогодні вони там.
Про Софійку він ніколи і словом не обмовився, хоча вона, як дві краплі схожа на тата, що мого чоловіка дуже злило.
Жили ми бідно, тих грошей завжди не вистачало. Але якось давали собі раду. Дочка закінчила школу, вступила в медичне училище, а після закінчення пішла на роботу. В нашому селі якраз відкрився пункт першої допомоги.
Софійка називала Дмитра татом, хоч згодом також дізналася всю правду.
На рідного тата, Олега, вона затаїла образу. Зведені сестри Софійки часто виставляли світлини в мережах, вона бачила, як живуть по-багатому вони і як ми, в невеличкій дерев’яній хатинці.
Але одного дня все змінилося. Після 24 в Олега в одну мить прокинулись почуття тата.
Він зв’язався з Софійкою і запросив їх до себе. А та навіть не думаючи, погодилася.
Ви собі не уявляєте, як мені зараз сумно. Чоловік все життя дзьобав, а тепер ще й до чарки заглядати почав. Через пару хат живе теща з тестем Олега, вони також не упускають нагоди мене “штиркнути”.
З того часу минуло 27 років, а я досі не можу спокійно жити.
Але найгірше те, що дочка почала від мене віддалятися. В неї тепер є тато, які ці 27 років про неї і не згадував.
Я робила для Софійки все, а вона так легко викреслила мене зі свого життя.
В селі ми так і залишилися з Дмитром одні. Дочка слухавку берез через раз. Каже, що не має часу говорити, але я відчуваю, що просто не хоче…
Чому так? Як нам з Дмитром далі жити?
Автор – КАРАМЕЛЬКА