– Стефо, та купи собі кілограмове морозиво, кинь в камеру, та й коли хочеш, вріж та й посмакуй. В тебе син на заробітках. Он, яку хату звів, а паркан, а брама кована. Та в селі такої краси ні в кого нема. Всі односельчани тільки й дивуються, скільки ж він грошей в неї вклав, – сказала мені продавчиня.
Мені так незручно стало, ось я й сказала, що від сина за роки, відколи він одружився, і копійки не отримую. На свою пенсію доярки виживаю.
Син ледь не після школи на заробітки подався. В нього була мрія – автівка, а в нас він би не заробив в ті часи.
Сина я виростила одна. Заміжня я ніколи не була. Так вийшло і хоча тато мого Богданчика з нашого села, він його ніколи не признавав. Але я цього і не хотіла, бо тішилася, що в майже тридцять п’ять років стала мамою чудового хлопчика.
Жили ми в старенькій хаті, яку ще мій дід будував. Але саме подвір’я було велике.
Ось тому коли син надумав одружитися, то почав на нашому подвір’ї будівництво великої півторачки, ще й з балконом. Таких хат в нас не було, він на тих заробітках надивився.
Після того, як вигнали коробку, я просила зупинитися з тими заробітками сина, але невістка все говорила, що тут ми на цю хату до 90 не наскладаємо.
Ось і виходило так, що син хоч і одружився, та постійно кудись їздив. Дітей в них не було. Леся також працювала. Спершу жила вона зі мною, а коли закінчили кухню, ванну і одну кімнату, то перебрались вони туди.
З того часу вона й почала мене уникати, бо вони такі молоді і доробилися, а я за своє життя і комори не збудувала.
Бувало навіть таке, що проходячи повз мене Леся могла не привітатися, ніби мене немає, не існує.
Хата була готова, пішло в рух подвір’я, кована брама, квіти, кущі декоративні. Все мало бути найкраще, а для цього потрібні гроші.
А одного дня Леся повідомила Богдана, що чекає дитину.
Я ж надіялася, що хоч тепер її серце до мене зм’якне.
Але цього не сталося.
Син продовжував їздити на заробітки. Він то приїжджав, то їхав. Коли він був поруч, то Леся більше зі мною спілкувалася, а як поїде, то ніхто я для неї, бо і сама нічого не досягла і єдиного сина не вивчила.
Син мені казав, якщо щось треба, то щоб я в Лесі просила, в тому числі і гроші. Та я жодного разу не просила, а Леся ніби не догадується.
Син досі по заробітках мотається, бо як щось в хаті не потрібно, то скоро й дочка школу закінчить і треба гроші вже на її майбутнє.
А я на свою пенсію виживаю, але жодного разу сину не пожалілася я на невістку.
Я дуже люблю морозиво. Особливо коли жарко. Ось і йду на інший кінець села, в магазин, де дешевше на три гривні, і купую.
Продавчині сміються, кажуть купити собі палку і смакувати.
Але я мовчу, що син на заробітках, а я копійку до копійки складаю…
Автор – Карамелька