Бокораш – плотогон, який сплавляв ліс гірськими ріками. Оволодіти цим ремеслом могли сильні, витривалі та сміливі чоловіки
Сплав лісу карпатськими річками вважався важливою галуззю місцевої економіки, а плотогони, або бокораші, були шанованими людьми. Сотні тисяч кубометрів деревини при мінімальних економічних затратах сплавляли на відстань 60-80 кілометрів до найближчої залізничної станції на плотах – бокорах, складених зі стовбурів дерев.
Бокорашів було 3-5, інколи й більше – залежно від величини плоту і складності та довжини маршруту.
А сплавляли ліс бокораші завдяки гідротехнічним спорудам на закарпатських річках ХІХ-ХХ століття – кляузам.
Кляуза (нім. klause – “ущелина”) – гідротехнічна споруда, призначена для сплаву лісу маловодними гірськими річками Карпат. На одній річці часто будували каскад кляуз.
У водосховищі кляузи акумулювали ліс, який звозився з навколишніх лісорозробок, та з колод (кльоців) формували невеликі плоти – дараби. З дарабів, скріплених послідовно між собою, формували один великий пліт – бокор.
У призначений час відкривали систему шлюзів греблі, і бокори, підхоплені велетенським водним потоком, зносились вниз у долину.
Таким чином кляузи на певний відрізок часу піднімали рівень води у верхів’ях річок, щоб ліс безперешкодно міг транспортуватись мілководдям до повноводнішої річки або до іншої кляузи.
Кляузи влаштовувались у верхів’ях річок. Так виглядала Кляуза (гать) Бальцатул на австро-угорській кадастровій карті початку XX століття. Бальцатульську кляузу побудовано на річці Бальзатул на південно-західних відрогах Чорногірського хребта у Рахівському районі. Відомо, що на середину XIX століття кляуза вже функціонувала, як і інші гідротехнічні споруди басейну Тиси в межах комітату Марамарош. Її залишки збереглися до наших днів.
Так виглядала кляуза на річці Турбат в межах теперішнього Тячівського району. Фото 12 вересня 1916 року.
На поштівці 1908 року зображено, як сплавляли ліс на Тересві.
А це бокораші на Тисі часів Підкарпатської Русі, у 1920-і роках. У перекладі з угор. bokor – “кущ”, “жмут” – один великий пліт, сформований із скріплених послідовно між собою менших плотів (дарабів).
У книзі “Загублений світ Підкарпатської Русі на фотографіях Рудольфа Гулки (1887–1961)” розміщено фото бокорашів на Чорній Тисі поблизу села Костилівка Рахівського району у 1921 році.
На фото річки Тиса поблизу Рахова, зробленому солдатом угорської армії Шандором Сеґо у 1941 році, видно й тогочасних бокорашів:
Бокораші могли спричинити й затори, які сьогодні складно уявити закарпатцям. Таким був затор з колод біля мосту через Тису в Рахові, що виник під час сплаву лісу річкою. Фото початку XX століття.
фото – Transcarpathian Heritage
Формування плоту було однією з найбільш трудомістких і відповідальних операцій, бо від якості цієї роботи залежав потім власне сплав.
Розміри плотів не були сталими. Вони залежали, з одного боку, від довжини будівельного лісу, з другого — від повноводності ріки. Крім того, багато важили навігаційні знання і практичний досвід керманичів. Професія бокорашів була небезпечна, комусь могло затиснути ногу між вологими і слизькими колодами, а хтось від несподіваного поштовху об кам’яні пороги падав з плоту в річку і міг забитись тощо.
У повоєнні роки, коли деревини потребували всюди, професія сплавника була затребувана. Лісу було вдосталь, роботи також. Крім того, за неї непогано платили, тому люди йшли сюди з усіх усюд.
Сплавляти ліс починали вже з ранньої весни і до тих пір, поки річка не почне примерзати.
З розширення мережі залізниць і приходом у гори важкої техніки сплавляти ліс річками стали дедалі рідше. На Бойківщині сплав лісу припинився у 1940-х роках. На Гуцульщині останній пліт пройшов Черемошем у серпні 1979 року.
Дивіться цікаве відео про цю професію.