– Скільки ще ви ту корову будете тримати? – невдоволено запитала донька. Її голос був далекий, трохи роздратований, як це буває, коли хтось із міста дивиться на наше сільське життя.
Я поклала слухавку на стіл, замислившись над її словами. Поряд глухо посопував Петро, мій чоловік, розмірено перебираючи в’язку сіна для корови. Я вже не вперше чула це питання, та щоразу воно кололо серце. А й справді – для кого ми це все тримаємо?
Дітям воно не треба. Оленка й Сашко давно в місті, працюють, виховують онуків. Приїжджають рідко, лише на свята. І хоча я добре знаю, що їм вистачає свого клопоту, все одно кожного разу намагаюся передати до міста що-небудь домашнє: сир, молоко, яйця. Мені здається, що так я приношу їм часточку нашого села, часточку себе.
– Що, знову про корову говорили? – Петро підвів голову, ніби відчувши мої думки.
– Та про корову. Кажуть, навіщо вона нам. Старі ми, мовляв, і так втомлені. – Я зітхнула, сідаючи на ослін.
– А вони думають, що старі можуть лише на лавці біля хати сидіти? Отак взяти й здатися?
Петро сердито глянув на мене, але я знала, що злість його адресована не мені, а тому самому риторичному «вони».
– Може, й правда треба здавати? – обережно почала я.
– Здавати?! – підскочив він, аж сіно з рук випало. – І що далі? Будемо жити як усі: телевізор – город – лавка? Мені таке не по душі.
Я не знала, що відповісти. Петро був правий. Ми обидва не уявляли життя без роботи. Ось ця корова, кури, качки, навіть невеликий город – усе це було нашою рутиною і водночас нашим сенсом. Хіба це лише господарство? Це спосіб лишатися корисними.
– А як без корови? Що, просто сидіти і думати, куди поділися наші молоді роки? – запитала я, більше до себе, ніж до нього.
– Правильно кажеш. А корова – вона як сім’я. У неї очі добрі, мовляв: «Тримайся, хазяйко, ми з тобою». – Петро знову взявся за сіно, але вже спокійніше.
Того вечора ми довго розмовляли. Петро запевнив, що поки в нього є сили, він буде доїти корову, лагодити хлів і косити сіно. А я пообіцяла, що в разі потреби його підтримаю. Але відчуття, що потрібно щось міняти, лишалося.
Через кілька днів, коли в хаті пахло свіжими пиріжками, я сіла писати листа. Не до дітей, не до знайомих, а до таких, як ми. Хотілося дізнатися, чи є люди, які зуміли кинути все це і знайти для себе новий сенс.
«Ми з Петром любимо наше сільське життя, але з кожним роком легше не стає. Може, хтось підкаже, як навчитися жити без корови, без качок, без отого дзвінкого господарського галасу? Що ви робите, коли раптом стає тихо? Як залишатися корисними, коли вже немає сил тримати хазяйство?» – такі питання я поставила.
Чи можливо знайти себе на пенсії без цього маленького, але затишного світу, де навіть корова стає частиною родини? Хто з вас, дорогі читачі, мав подібний досвід? І як знайти новий сенс, не відчуваючи себе зайвим? Чекаю на ваші думки і поради.