Скільки разів я чув від рідних чи друзів, особливо на якихось застіллях, жарти про те, що Олексійко не мій син. Так, він справді геть інший і не схожий, ні на мене, ні на Анну. Ми з нею світленькі з ластовинням на обличчі, а ось син смаглявий брюнет і лише голубі очі трішки доказували протилежне. – Борисе, знаєш, кожен десятий чоловік виховує чужу дитину? Ти не думав перевірити?, – Я сміявся у відповідь, але в душі кипів. А потім цей чоловік, і правда, яку я досі не можу прийняти
– Олексійку, забирай рюкзак, ми йдемо додому, – покликав я сина.
Він, як завжди, усміхнений, побіг до мене зі школи. Його чорне волосся блищало на сонці, а блакитні очі світилися радістю. Кожного разу, коли я дивився на нього, моє серце стискалося. Чи це через любов, чи через біль від незнаної правди? Я не знав.
Олексійко дійсно відрізнявся від нас із дружиною. У мене світле волосся, у Анни – золотисте. Ми обоє зі світлою шкірою, веснянкуваті, як і наші батьки. Але Олексій… Він був наче з іншої історії. Чорне волосся, смаглява шкіра, тільки блакитні очі наче нагадували, що він наш.
Роки минали, і розмови навколо нас не стихали. Родичі любили підкидати “жарти”:
– Борисе, ти ж точно впевнений, що це твій син?
– Може, листоноша у вас був цікавий?
Анна нервово усміхалася, але іноді сама жартувала:
– А що, гарний був той листоноша!
Ми намагалися ігнорувати ці розмови, але вони були мов шпильки. Особливо, коли друзі, вже трохи “веселі”, на вечірках починали сипати подібними фразами:
– Борисе, знаєш, кожен десятий чоловік виховує чужу дитину? Ти не думав перевірити?
Я сміявся у відповідь, але в душі кипів. Найбільше мене зачепило, коли Олексію було шість років. Він занедужав, потрапив до лікарні, і йому потрібне було переливання. Я одразу зголосився, але виявилося, що моя група не підходить. Це мене насторожило. Ми з Анною мали однакові групи, і теоретично у Олексія мала б бути або моя, або її. Тоді я вперше серйозно задумався про тест.
Але запитати Анну я не наважувався. Ми були разом уже сім років, і наш шлюб здавався ідеальним. Я боявся порушити цей баланс, адже навіть думка про її можливу зраду мене насторожувала. Натомість я вирішив просто спостерігати.
Одного разу все змінилося. Олексій грався на подвір’ї школи, а я стояв неподалік і чекав на нього. Мій погляд привернув чоловік, який ходив уздовж паркану і дивився на дітей. Він не здавався небезпечним, але щось у його поведінці викликало занепокоєння. Наступного дня я дізнався від учительки, що цей чоловік уже кілька днів з’являється біля школи і розмовляє з Олексієм.
Я вирішив діяти. На третій день я вийшов йому назустріч:
– Чого ви хочете від мого сина? – різко спитав я.
Чоловік підняв на мене очі й спокійно відповів:
– Я не хочу вам зла. Я батько Олексія.
Моє серце наче перестало стукати. Як це? Що це за маячня?
– Що ви несете? Олексій мій син!
– Ви чудовий батько, і я не хочу руйнувати вашого життя. Але я… Я його біологічний батько.
Я стояв, ніби мене облили крижаною водою. Цей чоловік – Давид, як він представився, – розповів, що він знав Анну багато років тому. Вони зустрічалися недовго, і він навіть не знав про її цікавий стан, доки не отримав від неї повідомлення через рік після народження Олексія. Вона попросила його зникнути з її життя і ніколи не повертатися. І він погодився. Але зараз, через сім років, він не втримався й захотів побачити свого сина.
Я не знав, що робити. Спершу була лють. Я хотів одразу піти до Анни, влаштувати “бурю”. Але потім подумав про Олексія. Він не винен. Я не хотів, щоб він дізнався правду, яка могла зруйнувати все, у що він вірив. Тому я мовчав.
Та все ж я здав волосся Олексія на аналізи. Результати підтвердили найгірше: я не був його біологічним батьком. І тоді я зрозумів одну річ. Я все одно люблю цього хлопчика. Він мій син, навіть якщо все так….
Я не розповів нічого Анні. Ми й далі жили разом, як сім’я. Але наша довіра вже не була такою, як раніше. Кожного разу, коли вона посміхалася до мене, я бачив у її очах щось приховане. Можливо, це була провина, а можливо, страх.
Давид більше не з’являвся. Він пообіцяв, що це був його перший і останній візит. Він не хотів втручатися в наше життя. Але його слова залишили відбиток у моєму серці.
Зараз Олексію вже десять. Він веселий, розумний хлопчик, і я люблю його більше за все на світі. Я досі борюся з думками, чи варто розповісти йому правду, чи краще залишити все, як є. Можливо, колись він сам запитає про це, і тоді я буду змушений пояснити. Але поки я просто насолоджуюся моментами, коли ми разом граємо в футбол чи читаємо казки на ніч.
А тепер я хочу запитати у вас, читачі: як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто казати правду дитині, навіть якщо це може завдати їй шкоди? Чи залишити все в секреті заради її щастя?