– Ти коли-небудь думала, мамо, що гроші для тебе важливіші за моє щастя? – сказала Оксана, опустивши голову, але її голос звучав твердим.
Я застигла, тримаючи телефон у руці. У кімнаті було тихо, тільки стукіт годинника відмірював секунди. Дмитро, мій зять, сидів навпроти й уникливо дивився у вікно. Мене ошелешило це запитання, і я не знала, що сказати.
– Що ти хочеш цим сказати, доню? – зібралася я з духом, але відчула, як серце стискається.
– Я хочу, щоб ти припинила ставитися до Дмитра як до людини, яка винна тобі щось.
Це був початок розмови, якої я боялася, але яка була неминучою.
Кілька років тому, коли Оксана повідомила, що збирається вийти заміж, я не могла приховати свого скептицизму. Дмитро, її обранець, був простим хлопцем із села, не мав вищої освіти, працював водієм, і, як я тоді думала, навряд чи міг забезпечити гідне життя для моєї доньки. Але Оксана була щаслива, і, хоч би як я намагалася її відмовити, вона не слухала.
Мій чоловік, Богдан, теж намагався бути нейтральним. Його єдина порада була просто «дати їм шанс». Та я з самого початку знала: цей шлюб не буде легким.
І перші місяці спільного життя лише підтвердили мої побоювання. Оксана не раз дзвонила мені зі сльозами, скаржачись, що Дмитро приносить додому все менше грошей, хоч працює цілими днями. А коли народилася їхня донька, ситуація стала ще складнішою.
Оксана пішла в декрет, і грошей, які заробляв Дмитро, ледь вистачало на необхідне. Я, як могла, допомагала, але водночас відчувала, як всередині мене росте злість.
– Чому він не шукає кращу роботу? – питала я її знову і знову.
– Мамо, не всі мають диплом і можливості, як у тебе, – завжди відповідала Оксана.
Але я не могла прийняти цього виправдання. Що це за чоловік, який дозволяє своїй дружині просити грошей у її матері?
Одного разу, коли я приїхала до них у гості, ми з Дмитром залишилися на кухні. Я вирішила прямо сказати те, що накопичилося в мене на душі.
– Дмитре, як ти думаєш, це нормально, що я даю гроші на твою родину?
Він знітився, зітхнув і тихо відповів:
– Я розумію, що це неправильно. Але я стараюся. Не завжди виходить.
– Стараєшся? – мій голос підвищився. – Чому ти не можеш знайти іншу роботу? Заробити більше? У тебе ж сім’я!
– Ви думаєте, я не хочу? Але це не так просто.
Ця розмова залишила гіркий осад. Дмитро не став захищатися, але і рішення я не побачила. Я відчула себе ще більше переконаною, що моя донька зробила помилку.
Через рік після народження онучки ситуація не покращилася. Дмитро продовжував працювати водієм, а Оксана залишалася в декреті. Щоразу, коли я запитувала про гроші, донька уникала розмови або перекладала тему. Зрештою, я почала помічати, як вона втрачає свою впевненість, ту іскорку, яка завжди була в її очах.
– Доню, тобі треба подумати про себе, – говорила я.
– Про себе? – дивувалася вона. – Мамо, у мене дитина. Я не можу думати лише про себе.
– Але ти не можеш і все життя жити ось так, на межі виживання. Дмитро ніколи не зміниться. Ти заслуговуєш на більше.
Та Оксана тільки похитала головою й пішла з кімнати.
Кульмінацією всього стала та розмова, з якої я почала свою розповідь. Коли донька звинуватила мене в тому, що я думаю лише про гроші, я вперше зрозуміла, як далеко зайшла. Але навіть після цього мені було важко змінити свій погляд на ситуацію.
Мої аргументи здавалася мені правильними: чоловік повинен забезпечувати родину, а якщо він не може, то він не справжній чоловік.
Проте час усе розставив на свої місця. Через кілька місяців після тієї розмови Оксана повернулася на роботу. Дмитро продовжував працювати, але тепер вони ділили витрати навпіл. Це зміцнило їхні стосунки. І хоч я досі не вважала це ідеальним рішенням, я бачила, що моя донька стала щасливішою.
Одного разу, коли я гостювала у них, Дмитро зайшов до кімнати, несучи в руках кілька пакетів із продуктами. Він усміхнувся до мене й сказав:
– Пані Олено, я знаю, що ви про мене думаєте. Але я вдячний вам за те, що ви завжди підтримуєте Оксану. Я працюю над тим, щоб змінитися, і сподіваюся, ви побачите це.
Ці слова зачепили мене. Уперше я відчула, що, можливо, була надто суворою до нього.
Минав час, і моє ставлення до Дмитра почало змінюватися. Я бачила, як він дбає про Оксану та їхню доньку, як старається забезпечити їм усе необхідне. Хоч його зарплата й не була великою, він знаходив способи зекономити або заробити додатково.
Зараз я розумію, що, можливо, була несправедливою до нього. Дмитро не був ідеальним, але хто з нас є ідеальним? Він любив мою доньку й онучку, і цього було достатньо. Я перестала тиснути на Оксану, зупинила свої закиди щодо грошей і навчилася цінувати ті маленькі речі, які Дмитро робив для своєї родини.
Дорогі читачі, я вирішила поділитися своєю історією, бо знаю, що багато з вас можуть опинитися в подібній ситуації. Як матері, ми хочемо для своїх дітей найкращого. Але чи завжди наше «найкраще» збігається з їхнім?
Скажіть, як би ви діяли на моєму місці? Чи правильно було б мені наполягати на своєму? Чи, можливо, варто було одразу дати Дмитру шанс? Я буду вдячна за ваші думки та поради.