Моя мама – з тих людей, які ставлять інших вище за себе. Усе життя вона працювала, не шкодуючи сил, і не просто працювала – вона віддавала всю себе: дітям, роботі, дому.
Тепер, коли вона вже на пенсії, здавалося б, настав час відпочити й пожити для себе. Але ні. Її пенсія — це не її пенсія. Це «сімейний бюджет», як вона каже.
Щомісяця моя мама йде в банк, знімає всю суму до копійки і вже того ж дня заявляється з двома величезними сумками. Там обов’язково щось для мене – новий халат чи плед, «бо старий же вже затерся».
Щось для дітей — нові іграшки, книжки, цукерки, які вони люблять. І завжди — продукти. Вона носить їх стільки, що вистачило б на дві родини. А собі? Собі нічого, крім хліба, кільку в томаті і, можливо, пачки найдешевшого чаю.
Я вже не раз намагалася поговорити з нею про це.
«Мамо, будь ласка, залиш ці гроші собі. Купи собі щось гарне. Зараз зима, нові чоботи тобі потрібні. Або сходи в театр. Ти ж так любила вистави!»
Мама лише сміється й махає рукою:
«Та нащо мені чоботи, в мене є старі, ще добрі. А в театр я вже давно не ходжу, це все молодим цікаво».
Але найгірше те, що я навіть не знаю, чи вона справді думає, що їй нічого не треба, чи просто не хоче мене засмучувати.
Якось я вирішила влаштувати їй сюрприз. На день народження подарувала їй сертифікат на SPA-процедури. Думала, ну це вже точно спрацює.
Вона так зраділа, розцілувала мене, але через місяць я дізналася, що вона продала сертифікат подрузі за півціни, бо «я краще ці гроші онукам дам».
Мені важко на це дивитися, мене аж сіпає. Я знаю, що вона відносно здорова, і, дякувати Богу, їй поки що не потрібні ліки чи дорогі лікарі.
Але мені так важко від того, що вона просто не вміє бути щасливою для себе. Вона як ті старі годинники, які заведені лише для однієї мети: працювати, щоб приносити користь. А про себе — жодної думки.
Я пробувала бути хитрішою. Якось раз сказала їй:
«Мамо, нам зараз добре фінансово. Ти краще відклади ці гроші, всяке в житті буває. Може, поїдеш в санаторій в Карпати, відпочинеш?»
А вона подивилася на мене своїми добрими очима й сказала: «Та що я не бачила в цьому світі? Усе, що мені треба, в мене є. Ти, онуки — це й є моє щастя».
І ось тут я зовсім розгубилася. Вона не розуміє, що мені важко від того, що вона живе тільки для нас. Я хочу, щоб вона дозволила собі трохи розкоші, трохи радості. Вона заслужила це, як ніхто інший.
Але вона навіть не знає, що це таке — жити для себе. У її очах це егоїзм. А в моїх — це здоровий егоїзм, який потрібен їй, щоб залишатися собою і жити власним життям.
Я не знаю, як це змінити. Іноді мене охоплює паніка: а що, як вона так і не зрозуміє, що мала право на більше? Що вона не повинна була віддавати все до останньої копійки, відмовляючи собі навіть у найпростішому?
Я боюся, що вона проживе своє життя так, і ніколи не відчує того, що вона заслуговує.
Можливо, це лише мої мрії — щоб мама стала іншою по відношенню до себе. Але вона, здається, щаслива. Просто це не те щастя, яке я хочу для неї. І це, мабуть, найбільший парадокс нашого з нею життя.
Підкажіть, як вплинути на маму? Чи вже пізно намагатися щось змінити?
Фото – авторське.