Якось знайома моя почала відверту розмову. Світлана не любить життя своєї родини виставляти на показ, а тут несподіванкою ця розмова стала для мене:
– Син мій з невісткою у такий важкий час, уявляєш, житло нещодавно в кредит взяли, – почала 68-річна Світлана. – Я їм сто разів вже говорила – нічого залазити в такі великі борги. Це ж така величезна переплата! Розумна людина кредит брати не буде у такий важкий час. Он у мене сусідка моя десь пів року тому купила квартиру без всяких кредитів. Ну так, звісно, працювала вона чимало років, звичайно, важко. Але відклала суму чималу. Ось це молодець, я вважаю, вірно зробила. А моїм дітям, бач, складно чомусь збирати та відкладати гроші, не виходить у них зовсім чомусь. З грошима вони поводитися не вміють абсолютно, і гроші їх не люблять, за словами їх. І не полюблять вже тоді, як на мене. Правильно люди кажуть: в сорок років грошей немає – вже й в майбутньому не буде.
Синові Світлани, наскільки я знаю, ще до сорока дуже далеко, йому всього тридцять п’ять, дружині його і того вже менше. Вони звичайнісінька собі середньостатистична сім’я з дитиною.
Обоє зараз працюють, невістка Світлани, правда, на пів ставки, але дуже близько до будинку, щоб мати можливість в будь-який момент піти до дитини і справи домашні зробити усі.
Бабусь, на жаль, як в багатьох сімей, на допомозі у молодої сім’ї немає: мати дружини живе далеко від них, а Світлана явно не з тих людей, хто буде допомагати і сидіти з онуками.
– Я свою дитину вже давно виростила! Тепер нікому нічим не зобов’язана, – позначила вона свою позицію ще до того, як онук з’явився на світ.
Втім, справедливості заради, варто зазначити, що просити матір про допомогу ні синові, ні тим більше його дружині в голову навіть не приходило. Не ті в них відносини в них.
Світлана все життя дивиться на “молодих” трохи з висоти. Пояснюється це, швидше за все, різним рівнем життя. Справа в тому, що Світлана багата спадкоємиця. Вийшло так, що їй єдиній дісталося майно батьків, свекрів та її чоловіка, якого вже чимало років немає, на жаль. В результаті зараз у моєї знайомої у власності чотири квартири, дві міцні дачі, два капітальні гаражі.
Світлана скромно живе одна в самій маленькій квартирі, решту своєї нерухомість здає в оренду.
– Слухай, так це ж величезні гроші! – каже невістці Світлани, Тамарі, її близька подруга. – Твоя свекруха такі великі гроші має за все це. А куди вона такі гроші діває? Чому вам так складно живеться? Чому не хоче допомогти?
– Накопичує на вкладах, – знизує плечима Тамара. – Збирається незабаром ще одну квартиру купувати, п’яту.
– А для чого їй це все! Можливо, вам з чоловіком її віддасть? Для вас старається?
– Ні, звичайно, про це й мови бути не може. У неї досить таки тверда своя позиція – ніхто нікому нічого не винен. Вона з простої сім’ї, все своє, мовляв, нажила за життя сама – тепер і син так повинен. Так ми і не претендуємо на якесь там житло від неї. Живемо самі, як можемо і крутимося, як можемо теж самі. Поки я сиділа в декреті, то ми в оренду брали квартиру, тепер ось і кредит взяли. Будемо платити побільше, ніж за оренду, але хоча б за своє власне.
Кредитні платежі, щиро кажучи, дуже вплинули на кишеню молодого подружжя. Але чоловік з дружиною поставили собі за мету – розплатитися з боргами якомога швидше, тому що так виходить вигідніше для них. І тепер дуже економлять, і кожну зайву копійку несуть в банк.
– У мене просто навіть в голові не вкладається таке! – зітхає подруга Тамари. – Пів життя тепер будете працювати, щоб віддати цей кредит. Жити без відпусток багато років, без поїздок кудись, економити на всьому. Ні в кафе не сходити, ні чоботи собі зайві не купити. У дитини, вважай, дитинство пройде в такому ж економному режимі. І все це – заради чого? Заради своєї власної квартири? Ну так ви все одно рано чи пізно спадок отримаєте від матері. З собою ж вона нажите не забере. Тим більше, нажитого у неї стільки, що там не тільки онукам, там правнукам вашим вистачить на багато років. Для чого стільки майна одній людині?
– Подруго, можливо в це важко повірити, та не треба мені від неї нічого, розумієш! – сумно та щиро говорить Тамара. – Не хочу я чекати ніякої спадщини. Ми з чоловіком, слава Богу, не бідні та здорові – заробимо самі на свій дах над головою. Ну так, це логічно, що зараз довелося економити на всьому. Зате ми нікому не будемо нічим зобов’язані. Свекруху я доглядати на старості не буду, хай як хоче, а у мене совість чиста буде, я їй нічого не винна. Я на неї не ображаюся, просто закарбувала собі, що на старості років я їй ні копійки не дам, нічим не допоможу, навіть чашки води не подам і буду права. Вона сама такий вибір зробила.
Тамару зараз ніхто не розуміє, як можна влізти в борги на пів життя, щоб довести багатій свекрусі, що і вони не ликом шиті – нерозумно? Можна було б попросити в свекрухи допомоги, а не гордість свою показувати.
А Тамара вважає, що правильно робить, по-совісті, багатство свекрухи нехай залишається з нею, вона сама на старості до неї ще прийде, вона від неї відвернеться теж. Та чи правильно робить Тамара? Як можна відвертатися від матері, як би там не було?
Фото ілюстративне.