Саме в новорічну ніч дочка з зятем, при всіх нас, вирішили розкрити конверт, в якому було написано, хто в них буде: хлопчик чи дівчинка. Те, що в нас з’явиться друга дівчинка, це нічого. Проблема виникла в іншому. Річ у тім, що і дочка, і зять одноголосно вирішили, що доню назвуть Надійка. Ви скажете, що такого поганого в цьому імені? А я вам поясню. Так звати мою сваху, маму зятя. Ну чому не Люба, як я? Після Нового року всі пішли відпочивати, а я проплакала цілу ніч.
– Мам, ми вирішили, що це найкраще ім’я для нашої доньки, – пояснила Уляна, коли я спробувала порушити це питання за святковим столом.
– А що, інших імен більше немає? – не стрималася я. – Надійка, Надійка… Це ж… Це вже перебір, правда ж?
Олег спробував перевести все в жарт:
– Та ні, мамо Любо, ми просто подумали, що ім’я Надія буде як символ. Знаєте, надія – це щось хороше, світле.
– А Люба – це не світло? Люба – це хіба не любов? – я ледве стримувала сльози.
Стіл замовк. Уляна опустила очі, Олег перебирав виделкою олів’є, а сваха Надія дивилася в тарілку з таким виглядом, ніби взагалі не розуміла, що відбувається.
– Ну добре, – сказала я, встаючи з-за столу. – Святкуйте далі. У вас тут, видно, свої символи й пріоритети.
Я вийшла до іншої кімнати. Серце калатало. Олів’є після цього до рота не лізло, і навіть канапки з ікрою, які я готувала цілий вечір, здавалися нестерпними. Я сіла на диван і, закривши обличчя руками, дала волю сльозам.
Чула, як у кімнаті за стіною продовжували тихо розмовляти. Голос Уляни звучав розгублено:
– Олеже, може, й справді, змінити ім’я? Щоб мама не ображалася?
– Та перестань, – відповів Олег. – У нас уже все вирішено. Хіба це нормально? Називати дитину тільки тому, щоб комусь догодити? Це наша донька, і ми маємо право вирішувати самі.
Я почула, як хтось підходить до дверей. Це була Надія, сваха. Вона обережно відчинила двері й увійшла.
– Любо, ну не плач. Ну справді, що ти… Це ж ім’я. У тебе ж така хороша дочка, такий гарний зять. Хіба це важливо?
– Тобі легко говорити, – випалила я, піднімаючи на неї заплакані очі. – Онучка буде названа на твою честь. А я? Де я в цій історії?
Сваха зітхнула й мовчки вийшла. Я залишилася одна, ще більше ображена її мовчанням. “От бачиш, навіть їй байдуже. Вона щаслива, що все так склалося”, – думала я.
Зранку, коли всі почали збиратися на сніданок, атмосфера була напруженою. Я мовчала, лише інколи кидала косі погляди на Уляну й Олега. Уляна не витримала першою:
– Мам, ну досить уже. Ми ж не хотіли тебе образити. Ну чого ти так?
– Як ти можеш так казати? – не стрималася я. – Ти знаєш, як мені неприємно? Ти навіть не намагалася зрозуміти мене!
– Мамо, – втрутився Олег, – ми любимо вас обох. І вас, і мою маму. Але ж ми не можемо назвати дитину обома іменами. Це ж смішно.
– А що смішного? – викрикнула я. – Ось побачиш, Надія буде в усьому першою, а я – десь на другому плані. Як завжди.
Сваха, яка саме зайшла до кімнати, спробувала згладити ситуацію:
– Любо, ну не треба. Ви ж така хороша бабуся будете. І внучка буде любити вас не менше, ніж мене.
– Ну звісно! – я підвелася й майже закричала. – Легко тобі казати. Надія, Надійка… Тепер я тут просто зайва.
У кімнаті запанувала тиша. Уляна мовчки дивилася на мене, Олег похмуро дивився у вікно. Сваха опустила голову. І в той момент я зрозуміла, що зайшла надто далеко.
Як ви вважаєте, чи має право бабуся наполягати на своєму в питанні імені для онучки? Чи повинні діти враховувати думку родичів, коли приймають такі рішення? Чи, можливо, це виключно вибір батьків? Мені цікава ваша думка.