Я сама родом з невеличкого села. Жили ми не дуже бідно, особливо, але і не багато зовсім. Якщо так можна сказати напевно, були ми майже вегетаріанцями, так як м’ясо на столі було зрідка, майже лише на свята.
Тата й мами моїх не стало давно, коли я була ще зовсім дитиною, виховувала мене рідна мамина сестра, у неї своїх дітей не було на той час, тому уваги мені вона приділяла небагато.
А коли я закінчила навчання в школі, то поступила вчитися в педагогічний.
Після навчання я працювала в місцевому дитячому садочку. Як молодому фахівцеві мені платили дуже мало, я не могла собі дозволити хорошого одягу і їжі, завжди купувала все по мінімуму і найдешевше, а щоб піти десь просто погуляти, або з’їздити куди-небудь взагалі мови не було про це на той час.
Так і жила я тоді від зарплати до зарплати, рахуючи кожну копійку свою. Добре, що зі мною були мої улюблені подруги, з якими я не розлучалася зі школи, вони завжди і в усьому мене виручали.
А десь через пів року на роботі мені повідомили, що штат дуже скорочують, і мене звільняють зовсім з моєї посади. Я дуже засмутилась, адже це був єдиний мій дохід і я не з тих, хто так легко щось може змінити в своєму житті. Йшла додому та думала собі, що робити, як жити далі.
А проходячи повз магазинів в той день, я побачила просте оголошення, що в пекарню потрібен пекар та експедитор.
Вибору особливого у мене не було, адже я залишилася без роботи, практично, без грошей, адже заощаджень не мала, тому готова була йти на будь-яку роботу, щоб заробити хоч щось собі на життя.
Я зайшла в пекарню, мене зустріла жінка, яка сказала, що терміново потрібна людина та що вона мене бере, якщо я готова відразу приступити до роботи. Як потім виявилося, це була господиня тієї пекарні.
На наступний день я вже вийшла на роботу. Працювати потрібно було доба через дві в пекарні, а вдень їздити розвозити продукцію по магазинах та продавати на винос по селах.
Робота була важкою для молодої дівчини, але у мене не було вибору, потрібні були гроші, до того ж, після кожної зміни безкоштовно давали з собою додому булку хліба.
Там я й познайомилася з одним водієм, його звали Олег. З ним ми будемо розвозити хліб. Під час розвезення хліба ми з чоловіком постійно розмовляли, він виявився дуже непоганою та порядною людиною, на перший погляд.
Згодом Олег розповів мені, що він не місцевий, до нашого міста приїхав з мамою десять років тому, там у нього залишилися дружина і син, але він давно з ними не живе, так як розлучився з дружиною відразу перед тим, як переїхати.
Минуло трохи часу, я стала звикати до такого важкого графіку роботи, найбільше мені подобалося продавати хліб по маленьких селах. Там в основному були добрі бабусі, які завжди весело мене зустрічали, задавали багато цікавих питань, пригощали чимось смачним, додому я ніколи не приходила з порожніми руками, завжди, то овочі то молоко, іноді навіть м’ясо давали мені, адже вже знали трохи про мене та що живу я не дуже добре, і що немає нікого у мене, адже ми часто спілкувалися з сільськими людьми, вони мені були дуже близькими. У колективі мене любили і поважали. Така робота мені дуже була до душі.
Згодом я стала помічати, що Олег мені приділяє багато уваги, почав затримуватися на роботі, а то може і взагалі залишитися на ніч, коли було моє чергування, щоб просто зі мною побути.
А якось він запросив мене в ресторан, по дорозі купив квіти. У ресторані, коли робили замовлення, я замовила, він, чомусь не їсть. Я потім зрозуміла, що у нього немає грошей на нього. Навіщо ми тоді сюди прийшли?
Але таким дрібницям я не надавала тоді якогось значення. Я була позбавлена звичайної чоловічої уваги, тому дуже швидко наші відносини з Олегом налагодилися та у мене взагалі “виросли крила”.
Олег відвозив мене на роботу і з роботи, дарував різні маленькі подарунки, приносив різні страви на роботу, які готувала вдома його мама. І потихеньку я щиро закохалася, це було щастя справжнє для мене, я відчувала, що я комусь потрібна, тепер у мене була рідна людина, яка піклувалася про мене.
Якось він запросив мене додому, познайомив з мамою, вона виявилася дуже веселою та доброю жінкою. Після візиту до них додому, Олег відразу запропонував мені переїхати до нього, і жити разом. Я спочатку сказала, що подумаю, але мої почуття були сильнішими, я погодилася.
Моя тітка сприйняла цю новину добре, сказала, що це добре, бо пере у мене буде свій дах над головою.
Ми з Олегом стали жити разом, спочатку все було добре, потім я почала помічати, що потихеньку перетворююся на домашню “кішку”, яка постійно сидить в дома та усім догоджає.
У мене зовсім не було ніяких прав, мені не можна було нікуди виходити без дозволу чоловіка або свекрухи. На роботу і з роботи і все. Я нічого не розуміла, коли починала ставити запитання, толком ніхто нічого не пояснював, говорили, що я заміжня жінка, так в їхній родині заведено, що я прийшла у їх дім, значить, маю жити за їхніми правилами і все.
Олег став часто десь затримуватися після роботи. Потім свекруха з чоловіком сказали, щоб я звільнилася з роботи, адже вдома роботи вистачає. Я щиро кохала Олега, тому в усьому слухалася його і його маму, вважала, що вона теж хоче мені добра.
Через деякий час, я зрозуміла, що чекаю дитину. Спочатку я про це довго не говорила, не була впевнена, як бути далі, а потім все ж таки зізналася про все.
Найгірше для мене було те, що радості ні у кого в обличчі не було, вони сказали, що у їхні плани зараз це зовсім не входить. І я маю зробити вибір.
У мене було зовсім трохи своїх грошей, я поїхала в інше місто, адже такого пробачити вже не могла. Там у мене жила моя подруга, вона дозволила мені пожити у себе в квартирі тимчасово. Мені було так прикро за свою нелегку долю.
Я вирішила, що залишу свою дитину, тому що у мене не було, ні житла, ні грошей. Народилася здоровенька дівчинка, я відразу сказала, щоб її забрали. На третій день підписала якісь папери і просто пішла. Мені це давалося дуже нелегко.
Згодом я влаштувалася працювати двірничкою, мені дали невеличку кімнату в гуртожитку, грошей вистачає тільки на елементарні речі. Повернутися додому я не могла та не хотіла, нехай думають всі, що хочуть, але в те життя я не повернуся.
Відтоді минуло пів року, я все так само працюю, підмітаю дороги, я дуже шкодую про те, що зробила так багато помилок, а найсумніше, що відмовилася від власної доньки.
Дуже шкодую про все. Не розумію, чому мені так не щастить в усьому? Як мені бути? Я б хотіла забрати її, але де мені жити? У мене нічого зовсім немає. Як жити, якщо я перестану працювати?
Чи зможе моя дівчинка мене коли-небудь пробачити за цей вчинок? Навіть не знаю, де вона зараз, але кожну хвилинку я думаю лише про неї. Розгублена зовсім. Як краще вчинити? Чи не пізно вже?