– І що, ти, Лесю, тепер робитимеш? – питає мене сусідка, яка знає, в якій ситуації я опинилася.
– Навіть не уявляю, але з Божою допомогою якось воно та й буде, – кажу їй, а у самої на душі така тривога, що я ночами спати не можу.
17 років я була на заробітках в Греції, додому приїхала у відпустку в травні. Пішла до лікаря з одним, а воно потягнуло за собою ще купу проблем, так що за кордон зараз на роботу я повернутися не можу.
Усі гроші, які я привезла з собою, я вже витратила, тож просто не уявляю, як мені далі бути. Навіть городини ніякої не маю, все навколо травою обросло. Я просила доньку, щоб вона хоч щось на городі садила, та вона мене не послухала.
Ремонт в своїй хаті я теж не зробила, не встигла, бо всі зароблені євро я доньці віддавала. Людмила моя і справді збудувала величезний дім, в якому ми всі разом мали б жити. Але у доньки раптом змінилися плани на життя – вона все продала і всі виїхали в Канаду.
Дім, який Людмила збудувала за мої гроші, формально належав їй, і вона навіть не вважала за потрібне зі мною порадитися, а просто поставила мене перед фактом, що їм випала така нагода – поїхати в Канаду, і вони втратити її не можуть. Першою виїхала моя внучка, дочка Людмили, а потім вже і сама Людмила.
Будинок вони продали, щоб мати гроші на перший час на чужині. Я так розумію, що повертатися вони сюди не планують.
Донька за мене не хвилювалася, казала, що я в Греції за рік-два ще собі зароблю на ремонт в моєму будинку в селі. Але не так сталося, як гадалося.
В зв’язку з моїм станом здоров’я так виглядає, що на роботу я поїду не скоро, якщо взагалі поїду. Тому заробити сама на ремонт я собі не зможу, та й жити треба за щось.
Донька моя лише руками розводить, мовляв, нічим допомогти не можу, самі наміщаємося на новому місці, витрати великі.
Дітей у мене було двоє: донька Людмила і син Руслан. Сина уже багато років на цьому світі немає. Не мав він і щасливої долі. Одружився невдало, син у них дружиною народився, але вони ніяк спільної мови між собою не могли знайти, розлучилися в підсумку.
Руслан теж недобре зробив, поїхав кудись у світи, залишив сина напризволяще. Те, що у них з дружиною було, – це одне, але дитина це зовсім інше.
Тому ми з чоловіком збирали останні копійки, і несли невістці, щоб вона могла прогодувати дитину. А одного разу ми приїхали до них, бачимо, всі діти на вулиці на велосипедах катаються, а наш Андрійко стоїть і розпачем на них дивиться, бо у нього велосипеда немає.
Ми тоді продали трохи городини, і купили з останніх грошей внуку найкращий велосипед. Він був такий радий, що вже багато років минуло, а я досі все це пам’ятаю.
Людмила тоді дуже картала мене, що я її дитині такі дорогі подарунки не дарую, вона взагалі була проти того, щоб я спілкувалася з колишньою невісткою і внуком.
Але потім наше спілкування само собою припинилося, бо невістка вийшла заміж і кудись переїхала, забравши онука з собою. Тож я не знала, де він, і що з ним.
Та нещодавно Андрій сам мене знайшов. Сиджу я під хатою, думаю, що робити, і тут до моїх воріт під’їжджає велика чорна автівка, а з неї виходить чоловік, дуже схожий на мого Руслана. Я відразу впізнала свого Андрійка, навіть при тому, що зараз він став серйозним і поважним чоловіком.
Приїхав він не просто так, у внука для мене був сюрприз. Він від людей дізнався про мою ситуацію, і купив для мене однокімнатну квартиру. Також онук оплатив усе моє лікування.
Сказати, що я розчулена, це нічого не сказати. Я лише запитала в Андрія, чому він для мене робить стільки добра, а він мені відповів, що він ще не повернув навіть крихти за ту радість, яку відчув, коли побачив той велосипед.
І справді кажуть, що ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Донька, про яку я дбала все життя, забула про мене, а руку допомоги подав онук, який по суті, мені нічого не винен.