Дана розповідь була розміщена в ЖЖ одним із тих, хто називає себе “ополченцем”. Дана розповідь буде корисною для тих, хто не зважаючи ні на що все рівно чекає приходу рускава міра. Файна сторінка публікує переклад цієї розповіді, а її оригінал на момент написання ціє статті знаходився тут.
І так, я живий …і зовсім трішки здоровий. Більше того, я вже у РФ.
Все опишу докладно, але пізніше. Зараз просто пройдусь мазками. Той пиз**ець, який твориться в Попасній і Рубіжному, гідний не тільки виразного опису, але й виразного трибуналу. Це натуральна утилізація чоловічого населення ЛНР. Коли піхоту шлють штурмувати бетонні ДОТи без арти – окрім як пиздець це назвати не можна.
Я був у Рубіжному, у тому числі і на самому передку – тиждень провів під бадьорими обстрілами з усього, що бахає – 120 міномети, Васильки, 122 арти і, найстрашніше – танки. Вражень на все життя. За цей тиждень наша група закінчилася – сім двохсотих, решта поранено або контужено.
Мене з передка вивели за добу до того, як група втратила за день 6 людей.
Батальйон воює голим. У нас на передку навіть броників не було, не кажучи вже про нормальний зв’язок. Ну ось тільки почав розгойдувати тему з постачанням, як інтригани та п*зд*боли з Бородаєвського СДД вирішили мене злити, похеривши всю виконану мною роботу.
Загалом у мене вибір був небагатим – стати 200-м чи бадьоро, поки є можливість рвати пазурі. Я вибрав друге. Ситуація посилилася тим, що напередодні я залишки зібраних перед від’їздом грошей витратив на закупівлю медицини на три роти та добрих броників та розвантажень у “приватників”.
Зараз я на півдні РФ, з голою дупою і каламутними перспективами.