– Ром, я хочу знову дешеві макарони, смажені з цибулею на олії! Яке то було щастя, коли ми так жили, пам’ятаєш? – але чоловік мене не чув, бо був зайнятий важливою справою: перерахував, як від любить, на кухонному столі, наші тисячі доларів.
Завтра Роман понесе їх у банк і покладе на наші рахунки. Ось на що перетворилося в Києві наше сільське життя.
У нас кожна іграшка на новорічній ялинці – це менше 2000 гривень коштує і купуємо ми щороку неодмінно в ЦУМі нові, ручної роботи. А минулорічні я роздаровую менш заможним знайомим чи віддаю на благодійність.
Я поїхала зі свого рідного села на Полтавщині у 18 років, одразу після закінчення школи. Вступила до Київського університету та отримала місце у гуртожитку.
З дому я поїхала спеціально, я бачила, як важко моїм батькам годувати 6 дітей, а так на один рот менше, тим більше на дворі стояв 1992 рік – важкі часи.
Єдиними ласощами для мене в ті роки були макарони, пересмажені з цибулею – це була їжа на великі свята, а в інші дні, щоб не падати на парах, доводилося пити солодку воду.
У 93-му році повернувся зі служби мій хлопець Роман, він з того ж села, що і я. Приїхав додому, дізнався, що я в столиці, і поїхав шукати мене.
Скажу одразу: мій Роман – хлопець дуже хороший, добрий, завжди тримає слово, та й руки у нього золоті. Колись давно він мені пообіцяв:
«Нічого, мала, скоро ми вирвемося з цих злиднів, у нас буде все, але найперше – у нас буде найкрасивіше і шикарне весілля, а ти будеш найгарнішою нареченою».
Роман запросив до себе в столицю ще й свого друга Дмитра, вони почали винаймати квартиру на околиці, хлопці влаштувалися на ринок вантажниками.
Роман дуже часто зустрічав мене після університету, ми гуляли парком. Потім він почав приходити до мене в гуртожиток. Роман любив приходити на мої макарони і одного разу про це дізналася вахтерка. Наступного дня я з речами їхала на трамваї до Роми.
Рік ми прожили втрьох, хлопці працювали, а я готувала їжу, точніше, ті самі макарони. За цей рік Роман з Дмитром відкрили невелике СТО, справи пішли в гору.
Наприкінці 94-го року ми дізналися. що я при надії, хотіли розписатися, але тут коханий сказав: «Ні, люба, пам’ятаєш, що я обіцяв? Нехай ми зіграємо весілля пізніше, але шикарне».
Весілля ми справили через 3 роки, до цього в 95-му народилася донька Ауріка. Чоловік розвивася у своєму бізнесі, я безкоштовно працювала його секретаркою.
У 97-му ми зіграли весілля, на той час це справді було шикарне весілля: з Італії мені привезли сукню з корсетом, для того часу це була небачена розкіш. Через рік ми в’їхали у величезну квартиру, там і прожили до 2007 року.
А далі все закрутилося з шаленою швидкістю. Спершу чоловік придбав двоповерхову квартиру в центрі Києва. Я хотіла всім займатися сама – адже треба було всього лише шпалери переклеїти та купити меблі, розставити все.
Роман сказав: ні – за статусом не належить. Треба працювати з дизайнерами і командою спеціальних робітників. Словом, зараз у нас не квартира, а палац. але я не відчуваю себе щасливо.
Мій Рома – одни з власників найбільшої мережі елітних СТО в Україні. І він чоловік хоче бути нарівні зі своїми компаньйонами, він повністю їх копіює. У нас навіть готує тепер кухар!
Між нами навіть сталася суперечка якось з цього приводу: виходить, він знецінює мене, адже 18 років його влаштовувало те, що я готую, а тепер – терміново кухарі нас стали потрібні.
Весною була річниця весілля. Я вирішила зробити приємне і приготувати страву, завдяки якій ми вижили, відпустила кухаря і приготувала макарошки з цибулею.
Коли Роман побачив їх на столі, то скривився і сказав “фу, це ж їжа для безхатьків і бідняків”. Моя страва полетіла у сміттєвий бак.
Проблема навіть не в тому, що він намагається бути як усі ті, з ким він спілкується, а в тому, що він не розуміє, що вже давно вийшов за рамки.
Наша дочка була гарною спокійною дівчинкою, поки наш тато не розповів, що вона має ходити крутими клубами, як діти його партнерів. Він купив їй шикарну машину, права теж купив.
До школи вона рік уже не ходить – а навіщо, тато все влаштує. Цього року їй втсупати треба було, а тато її до Лондона на 2 місяці відправив, розвіятися з донькою його приятеля. Вона стала некерованою, а Роман здається навіть радіє.
У 2010 році Роман приїхав з якоїсь зустрічі і сказав: «Нам треба народити ще одну дитину». Я здивувалася: «Навіщо?» Ми навіть ніколи не говорили за другу дитину.
Я було подумала, що у Романа прокинулися батьківські почуття, хоче ще малюка, а виявилося все банально: усі його компаньйони вдруге одружені і народжували собі по малюку, у них на кшталт тренду хрестити дітей один одного, ставати «вигідними кумами».
Через рік у нас народилася друга донечка. Про її ім’я ми сперечалися довго і нудно, бачите, тренд у нас тепер – називатимемо дітей давньослов’янськими іменами. Дякувати Богу, зійшлися ми на імені Софія.
Тепер у нас все добре, у Софійки 2 няні, одяг і грашки найкращих брендів, доньку я бачу тільки ввечері та рано вранці.
Недавно чоловік купив мені нову машину. Ні, не тому, що мені треба, а тому, що Дмитро своїй коханці теж машину поміняв.
До речі, про коханку: нам же за статусам вона теж потрібна, і вона є, але це така посада з окладом. Її грає моя сестра, чужій я б не дозволила. Чоловік винайняв квартиру і приїжджає туди 2 рази на тиждень.
Якби ви знали, як мене це все втомило! Я не можу вийти в магазин і купити звичайних сосисок, у мене в будинку живе масажист і візажист, не дай Боже вийти на вулицю без макіяжу – раптом хтось побачить.
Не можу, не знаю, на скільки мене вистачить. Кажуть, коли грошей багато – це щастя. Не вірте. Добре, коли гроші не ламають життя людям та не руйнують родини.
У нас з Романом давно немає родини, є просто сім’я для статусу та все. Розлучитися теж не можу, бо люблю Романа. Як же кепсько! Будьте ви неладні, ці гроші і всі ваші статуси!
Фото – авторське.