– Наталю, а де ці серветки на стіл, які я вам з Дмитром на першу річницю шлюбу подарувала?, – запитала свекруха, а мене всю перетрусило, бо вже давно викинула їх у смітник, бо вже таке не в моді.
В мене один стрес, як на порозі з’являється моя свекруха. Цього року, як я зрозуміла, вона втекла від консервації, залишивши це діло на чоловіка, який вже на пенсії, і на її думку нічим не займається. Свекруха моя ще працює. Вона “начальник” сільської бібліотеки, але несе себе так, ніби вона перша рука якогось професора.
Через те, що в свекрухи на роботі багато вільного часу, бо хто там сильно за тими книжками зараз ходить, вона бере собі туди роботу. Любить моя свекруха шити, вишивати і в’язати.
І ось кожен її приїзд це новий “витвір мистецтва” на нас і на наших дітях. То шкарпетки вона вив’яже, то шалик то якусь дивну шапку Єві. Дочка вже підліток і їй важко вгодити з одягом, але свекруха цього розуміти не хоче. Вона ж трудилася, в’язала, значить онучка повинна носити.
Приїжджає свекруха до нас не на день, і не на два, а мінімум тиждень. Всі мої страви не корисні і не смачні.
– Людмило Іванівно, ходіть зі мною на кухню, і покажете мені, як потрібно на вашу думку борщ варити, – кажу я свекрусі.
– Та я в гостях, Наталю. Дай мені з тим спокій. Я дома готую, а у вас хочу відпочити з тою справою.
А останній раз вчепилася з тими серветками, які вона на першу річницю шлюбу подарувала. Та я їх викинула, бо тепер таке не в моді.
Я зробила вигляд, що шукаю їх в шафі, а та так стояла і передивлялася, що ще в нас в шафі є і чи гарно вискладане.
Добре, що зараз тепла пора і свекруха не попросила дітей одіти светри, які вона минулого року вив’язала, бо діти їх жодного разу не одягли, бо ті “кусаються”, тому я їх відразу ж, як тільки свекруха поїхала, віддала тим, хто цього потребував.
Мені здається, що ще пару таких приїздів, і в мене замість чорного волосся буде все сиве.
Як мені бути зі свекрухою? Я в своєму домі поруч з нею почуваюся школяркою, яку вичитують за те, що в підручнику немає закладки…
Автор – Карамелька