Квартира, куплена мною за заробітчанські гроші, пересварила моїх онуків і тепер я просто не знаю, що робити. Але змінювати свого рішення я не буду, бо таки вважаю, що вчинила все правильно.
Коли багато років тому мій син одружився і взяв собі дружину з дитиною, я цьому не вельми зраділа. Син у мене один, як сокіл – і красивий, і розумний, тож я сподівалася, що він приведе таку ж гарну невістку. А він закохався в свою розлучену однокласницю, і забрав її з дитиною до нас, хлопчику на той час було лише два роки.
Мені діватися було нікуди, я прийняла Оксану і маленького Андрійка. Невдовзі у них і двоє своїх доньок народилося, син наче щасливий, то і я заспокоїлася. Та й невістка виявилася дуже хорошою людиною, я би гріх мала, якби на неї щось погане сказала.
Хазяйнували молоді непогано, але з трьома дітьми грошей завжди не вистачало. І я вирішила поїхати за кордон, щоб їм хоч трошки допомогти. Моя сестра в Греції працювала, і мене до себе покликала. Я собі подумала, що якщо вона змогла, то і я впораюся. Гроші я спочатку додому не висилала, бо розуміла, що треба щось підскладати, а коли назбирала пристойну суму, я приїхала додому і купила квартиру, вирішила, що з трьома внуками житло зайвим не буде.
Сама знову повернулася в Грецію, і знову складаю гроші, бо якщо дітям додому висилати, то вони все витратять, і даремна моя праця. А так, нехай самі викручуються за свої гроші, а я свої заощадження на щось серйозне витрачати буду, може ще одну квартиру придбаю.
А нещодавно син мені зателефонував і повідомив, що його син одружуватися зібрався. Весілля вони не планують робити, але сам факт, що вони хочуть мене бачити у себе на торжестві, мені дуже приємний, адже я Андрію не рідна бабуся, хоча за всі ці роки я полюбила його як рідного. Він добра дитина, людяний, скромний, ніколи мені ні в чому не відмовив, і він не винний, що його батько від нього відмовився.
Приїхала я на церемонію одруження до внука, невістка мені сподобалася – мила і душевна, Андрійкові вона дуже підходить. Але я так зрозуміла, що вона з бідної родини і молодята не мають де жити. Віддавати їм свою квартиру мене ніхто не просив, але я сама чомусь захотіла це зробити – дала їм ключі і кажу, мовляв, живіть і радійте. Андрій від несподіванки навіть не знав що сказати, він був просто щасливий.
А от дві мої онучки наче змовилися, вони дуже образилися на мене, що я нерідному внукові квартиру віддаю. Я уточнила, що не віддаю, а впускаю пожити, а вони мені відповіли, що це одне і те саме, бо коли Андрій з дружиною там обживеться, то вважатиме це житло своїм.
Не розумію я, що саме не подобається дівчатам? Адже Андрій – їхній рідний брат, нехай і лише по мамі. Чому вони не радіють, а виходить що заздрять? І що я зробила не так? Я просто допомогла першому з онуків, кому це було потрібно, а дасть Бог сили, то допоможу і іншим.